Харків обстрілюють щодня і щоночі. Але харків'яни живуть у понівеченому місті важким, але справжнім життям, кожним днем підтверджуючи істину про те, що людина може перемогти все.
Вітя Яковлєва - про життя у Харкові.
Не те щоб нам удома, у Харкові, не страшно. Насправді дуже страшно. І коли вкотре починається паніка, що асвабадітєлі йдуть на Харків, стає ще страшніше. Ми ж не термінатори, ми звичайні люди, у дім яких прийшла війна.
З початку року обстріли посилилися. А в останні тижні ситуація дуже схожа на весну-літо 2022-го - орки щодня кошмарять місто. І вдень, і вночі. Причому, якимись новими бомбами і дронами, прильоти від яких набагато тихіші, ніж від ракет.
На цьому тлі пішла лавина новин, що люди масово тікають із Харкова. Тому що світла немає, води немає, опалення немає і вже ніколи не буде. Світла дійсно, дуже часто немає, тому улюблене заняття народу в місцевих пабліках - боротьба за справедливість.
Ті, у кого світло є частіше, відгрібають від тих, кому електрику вимикають на добу і більше - так і веселимося. По собі знаю, як хочеться піти в сусідній будинок і повибивати вікна, що світяться, коли сам сидиш у темряві. Але ми ж усі люди виховані, інтелігентні, тому далі матюків у пабліках справа не доходить.
На вулицях народу менше не стало, навпаки - сидіти вдома без світла нудно, тому всі багато і часто гуляють. Тож, візуально говорити про зменшення кількості населення в Харкові не вийде.
Єдиний раз, коли я знову, як улітку 2022-го злякалася порожнього Харкова, був на вокзалі. Взагалі нікого на платформах, стрьомне відчуття. А потім приїхав інтерсіті з Києва, і нас мало не змело суцільним потоком людей. От навіщо вони натовпами пруть у місто, звідки нібито всі в паніці біжать?
Обговорили зі знайомими ситуацію, чого ж усе так погано, а їдуть далеко не всі. Дуже не всі. Вирішили, що причина у складі нинішнього населення Харкова. Більшу його частину складають дві категорії. Перша - ті, хто сидить удома від самого початку і вже більш-менш навчилися пристосовуватися до життя під обстрілами. Третій рік - достатній термін для адаптації.
Друга категорія заповнила населення, що виїхало, - це ті, чиє життя в прикордонних містах і селах знищили асвабадітєлі. Залишатися вдома цим людям неможливо - у них просто більше немає дому. А якщо він, у сенсі, будівля, дивом і вцілів, то прикордоння обстрілюється 24 на 7. Цим людям обстріли Харкова по кілька разів на добу точно не страшніші, ніж у них вдома. Тому вони й залишаються у нас, не хочуть їхати далеко від свого нехай і знищеного, але будинку.
Тож, от не можу я нічого розповісти про масову втечу. Принаймні, на весну і літо. Що буде ближче до зими? Так час покаже, ще дожити треба. Хоча харків'яни твердо впевнені: і доживемо, і переживемо. І житимемо ще довго - у нас тут у місті, з якого всі тікають, купа планів на майбутнє.
До речі, про плани. Я тут днями замовляла відпочинок на жовтень на заході України.
- А чому ви так рано бронюєте? - запитує мене адміністратор.
- Тому що влітку минулого року виявилося вже пізно бронювати зручну нам осінь. І відпочинок вийшов значно дорожчим, - відповідаю я.
-А ви звідки? - запитує вона.
- У сенсі такі оптимісти, які на війні сміливо будують плани на півроку вперед? - уточнюю я. - Так із Харкова ж!
Що адміністраторка подумала, не знаю. Але вона спочатку з хвилину помовчала, а потім перевела розмову на інше...
... А тим часом у Харкові квітнуть абрикоси. І пахнуть солодко-солодко.
Віта Яковлєва, Харків
