Віта Яковлєва - журналістка з Харкова. Зараз працює у виданні "Слобідський край". Весь час живе у Харкові і все, що там відбувається, бачить своїми очима і переживає разом з харків'янами. А робота дає можливість побачити і те, що робиться за межами великого міста. Але про це згодом, а сьогодні - чергові сторінки з мимовільного щоденника війни, який веде харків'янка.
Це дуже хріново, коли блекаут. Але харків'яни завжди вирізнялися нестандартними підходами до різних життєвих ситуацій, а війна цю нестандартність ще посилила. І чомусь мені здається, що деяким громадянам цієї нестандартності не завадить почати вчитися. Все-таки третій рік війни пішов.
Коли о 5 ранку в п'ятницю після 20 із чимось прильотів в усьому місті відрубали світло, опалення і воду, у наших місцевих пабліках, поки ще був мобільний зв'язок, обговорювали два питання. Чи буде працювати метро, щоб через кілька годин їхати на роботу, і нічого собі кияни розслабилися.
Про киян народ збудила новина, що вони масово їдуть до метро, щоб сховатися від обстрілів, бо біля якоїсь станції немає місця, де залишити авто. А подалі залишати вони не хочуть. На авто до метро ховатися від обстрілів - для нас, до яких ракети долітають менше ніж за хвилину, ці новації з відсутністю цивілізованого паркування просто точно за метр від входу в метро під час обстрілів виглядають стрьомно. Щоб не сказати більше.
Тому що поки вони страждали, до мене у двір о 6 ранку приїхала машина вивозити сміття. Через годину після того, як місто знеструмили. І після понад 20 прильотів. У Харкові сміття прибирають постійно, незалежно від нічого. І це нікого не дивує, це ми так живемо. І багато чого ще в нас роблять постійно. Не скаржаться, а роблять. На війні й під постійними обстрілами.
З ранку п'ятниці до зараз усе, що можна, у Харкові працює. Хоча світло є місцями і на недовго, як і вода теж не у всіх, а опалення немає ні в кого. Генератори гудуть на кожному розі. Вулиці забиті народом, прямо як у моєму безмобільнотелефонному дитинстві - що робити вдома без світла і зв'язку? Без метро, звісно, незручно, але в підсумку якось усі добираються туди, куди треба.
Ми вчора гуляли центром. Пішли на екскурсію, оголошену до блекауту. Думали, раптом ніхто не прийде? Прийшло осіб 20. Чудово погуляли, ще й спалили опудало, спалити яке мріють усі українці.
Заодно поспілкувалися з усіма телефоном - у нас на районі зв'язку немає, а в місті він був. Увечері і нам світло дали - до ранку сьогодні. За ніч холодильник нахолодився трошки, тож може вдасться зберегти залишки наморожених на зиму фруктів.
За майже дві доби без світла і з плюсовою температурою на вулиці вони добре потекли, але раптом не все втрачено? Запас котлет учора довелося смажити, щоб не пропали - вистачить тепер надовго. Компот теж зварили, але в морозильнику фруктів літрів на 100 компоту, про запас не навариш. Ось і ношуся з ними, як кияни з паркуванням біля метро при прильотах.
Але я ношуся мовчки, не скаржуся. Соромно, що електрики третю добу цілодобово світло відновлюють, а тут я буду нити про те, що без компоту зі свіжими фруктами можу залишитися. Думаю, якось переживу, навіть якщо залишуся.
Віта Яковлєва, Харків
Фото автора
