Повірте на слово: прокидатися від нічного вибуху - ще те задоволення. І, звісно ж, цілком зрозуміла реакція - побажати тим, хто нас обстрілює, того самого. А ще краще - у потрійному розмірі.
Тієї ночі я приблизно так і зробив. Вибух вирвав мене зі сну, завили сирени, я звично потягнувся до планшета, зрозумів, що мені не почулося. Звично побажав сусідам того, на що вони заслужили, повернувся на інший бік під невдоволене муркотіння потривоженої кішки...
А потім мені на думку раптово спала фраза Годи Мейєр, і сон минув.
Мир настане тоді, говорила Голда, коли вони любитимуть своїх дітей більше, ніж ненавидітимуть наших.
Дуже проста формула миру. І дуже глибока водночас.
Ми приречені сусідити з Росією. Це не доля, не злий рок чи чиясь ворожа воля. Це просто географія.
Вони нікуди не подінуться, як би ми того не бажали. На які б кордони ми не вийшли, це не зупинить війну.
Немає стіни, яка зупинить ракети.
Немає у світі армій, здатних окупувати 17 мільйонів квадратних кілометрів російської території.
А якщо хтось думає, що ядерна пустка поруч із нами додасть нам щастя, здоров'я і благополуччя, то він помиляється. Це всій планеті здоров'я не додасть.
Це не вихід.
Вихід у любові. Не в нашій до них любові, з цим мінімум на сотню років проблеми. І дарма нам не потрібна їхня любов: нехай подавляться.
Треба, щоб їхні матері любили дітей більше, ніж чергового царька. Щоб не кидали їх на корм Молоху, який сидить у Кремлі. Любили синів сильніше, ніж люблять телевізор із шоу Соловйова і Скабєєвої.
Нехай вони живуть багато і сито, щоб не виникало бажання приїхати до сусіда на танку і розграбувати його житло. Нехай кожен будинок у Росії буде відремонтовано і в ньому будуть кондиціонери, унітази, пральні машини, СВЧ і пилососи. Можна і по кілька штук на квартиру, щоб напевно не виникло бажання взяти чиїсь кросівки або косметику у вигляді трофея.
Нехай у них будуть виключно щасливі шлюби, красиві ласкаві дружини, якісна горілка і різноманітна закуска, на яку завжди вистачить грошей. Дай їм бог шляхетних, сміливих і справедливих правоохоронців, чесних суддів, непідкупних прокурорів - щоб тріумфував закон і нікого не саджали на пляшку і не ґвалтували шваброю в околотку.
І нехай армія у них буде сучасною, сильною і навченою, щоб нікому з них і в голову не прийшло, що готується напад.
Війни немає там, де людям є, що втрачати.
Роботу, сім'ю, любов, дітей, нормальне життя, спілкування, подорожі, культуру. Там, де спосіб життя заснований на бажанні зберегти свої цінності, а не знищити або вкрасти чужі. Де важливо зберегти і поважати свої погляди, а не нав'язати їх кому-небудь.
Увесь жах нашого нинішнього становища в тому, що поруч із нами перебуває суспільство, в якому немає ні любові, ні ситості, ні добробуту, ні якісної горілки із закускою, ні грошей це купити.
Там більшості нема чого втрачати і байдуже кого вбивати, лише платили б гроші. Такі гроші, яких ніколи не заробити, не проливаючи кров. Вигадана історія, кровожерлива пропаганда, людожерська ідеологія, помножені на бідність, малоосвіченість і сугестивність величезної маси людей, яким загалом нема чого зберігати, цінувати і втрачати.
Світ без любові легко перетворюється на світ смерті. Жити поруч зі світом смерті, вибачте за тавтологію, смертельно небезпечно.
Ось такий ось парадокс прийшов мені в голову після нічного вибуху. Після 10 років війни. Після двох років повномасштабного вторгнення.
Якщо вони не навчаться любити одне одного більше, ніж ненавидіти нас...
Поки їхнє внутрішнє благополуччя не стане для них значити більше, ніж бажання підкоряти, грабувати і ґвалтувати... Поки життя і здоров'я не стануть ціннішими за волю фюрера і вигадки пропаганди...
Ну, далі ви знаєте.
Не знаю, чи зможу я знайти в собі достатньо витримки, щоб побажати їм стати такими, як я намалював. Не впевнений. Але до Голди варто прислухатися. Вона явно розуміла "за життя".
Ян Валетов, письменник, публіцист, Дніпро
