Коли слово і музика - це зброя, то важливо і те, проти кого ця зброя повернена. Тетяна Малахова - про споживання теле-аудіо та кінопродуктів, які грають на користь ворогу. Але чомусь мало хто задумується, що вороже мистецтво завжди йшло шшляхом злодіїв.
На превеликий жаль, в святкові дні, а в новорічні свята особливо зростає кількість переглядів радянського і російського контенту.
Особисто я знаю багато людей, які відмовились від аудіо- і кінопродукту наших ворогів і знайшли багато цікавого для себе в світовій мережі.
Але доступ до мережі не всім відкрив двері в світове мистецтво, і чимало людей по сто першому колу дивляться радянські фільми і навіть передивляються «Голубі огоньки» минулого тисячоліття…
Не знаю, чому, а я оцю тягу до радянсько-російського контенту сприймаю як тест на гідність, обізнаність і логіку, бо всі ці перегляди обов’язково супроводжуються цитатами щодо «великой русской культуры», яка обігнала планету за кількістю шедеврів і геніїв. А між тим, вже давно відомо, що багато «шедеврів» російські генії просто поцупили у світових митців.
Наприклад, музика Ісаака Дунаєвського до фільму «Веселые ребята” вкрадена у мексиканських революціонерів, яку композитор почув у режисерів Олександрова і Ейзенштейна після їхньої подорожі по Мексиці, а кумедні герої Гайдая у виконанні Віцина, Моргунова і Нікуліна повністю «злизані» з американської комедії.
Таких прикладів можна приводити безліч, одна тільки Пахмутова чого варта, яка зі стаханівською завзятістю видавала «на-гора» шедевр за шедевром.
А ще можна згадати радянську комедію «Максим Перепелиця», яка була знята за сценарієм Івана Стаднюка. Комедія розповідала про хлопця з українського села Яблунівка, і взагалі для 1955 була дуже українська. Комедія мала великий успіх, але незабаром вийшла комедія про російського хлопця Івана Бровкіна. Іван Стаднюк був обурений відвертим плагіатом, але, напевне, кіночиновники знайшли, чим заткнути йому рота, адже за вікном стояв 1955 рік, і хоча Сталін помер, але справа його жевріла…
Я часто думаю, що нам неймовірно повезло, що в 1875 році на Київщині народився Олександр Кошиць, який став всесвітньовідомим відомим композитором і диригентом. Саме він зі своїм хором в 1922 році вперше виконав у Нью-Йорку в Карнеґі-холл «Щедрик» Леонтовича, а потім «Щедрика» заспівав весь світ.
Без сумніву, як би не Кошиць, радянська влада після вбивства Леонтовича «приписала» б наш «Щедрик» якомусь балалаєчнику чи ложкарю з Костроми, і зараз би світом мандрував «російський» шедевр. Але навіть і зараз я бачила в соцмережах стогін російських фанатів, які наполягали, що «Щедрик» російський, бо написаний в російський імперії.
Тяга до крадіжки у росіян була, є і буде. Вони будуть красти все – пісні, унітази, капці… Бо це підтримується владою, це їхня релігія і сенс життя.
Про це ще писав в своїх спогадах радянський режисер Михайло Ромм.
…Коли в 1938 році розстріляли головного кіношника Шумяцього (того самого, який підтримував ідеологічні кампанії уряду Сталіна по боротьбі «з націоналізмом і формалізмом» в українському кіно), на його місце прийшов НКВДист Дукельський. До речі, уродженець Кропивницього. Він мав мистецький «досвід» - працював у кінотеатрі тапером. А ще не «оминув» і поезію – коли очолював НКВД у Воронежі, особисто займався справою Мандельштама, про сумну долю якого усім відомо…
Про Дукельского і взагалі про «аграріїв» з погонами в радянському кіно Михайло Ромм написав чимало… От, наприклад, фрагмент спілкування Дукельського і якогось композитора, який написав музику до фільму, а вона не сподобалась Сталіну. А колишній тапер дуже хотів догодити Сталіну, якому подобався Вагнер.
«– Так….Кто «Валькирии» написал, знаете?
– Вагнер.
– Вагнер. Да, Вагнер. Ну-ка, сыграйте.
– Чего?
– «Валькирию», вот, когда эти девицы по воздуху летят, вот это сыграйте.
Композитор играет: трам-та-ра-там, трам-тара-там-там.
– Во! – говорит Дукельский.
– Что – во?
– Вот эту музыку надо писать к этой картине.
– Так она же написана!
– А вы еще раз ее напишите.
– Ну как же я могу ее еще раз написать? Она же написана.
– Не можете? Второй раз не можете?
– Да нет, Семен Семенович, второй раз, простите, не могу.
– Ага, второй раз не можете. Ну, что ж. Так вы профессор?
– Да.
– Ну, вы свободны. Товарищ режиссер, пройдите ко мне в кабинет.
Прошел я к нему.
– Не годится композитор. Профессор. Понимаете, он украсть не может, ну и написать, как этот, как Вагнер, – не может. А надо, чтобы было, как Вагнер. У нас есть такие, чтобы могли написать, как Вагнер?
Я говорю:
– Таких, пожалуй, нету. Как Вагнер, таких нету.
– Тогда возьмите такого, который может украсть. Украсть, понимаете, и так сделать, чтобы вроде было как Вагнер и не как Вагнер. Вот. И срок вам три дня….»
Ось так робилось російське мистецтво. А стосовно тих, хто сьогодні під гудіння шахедів вихваляє його і дивиться, то це не просто тест на гідність і самоповагу, це премія Дарвіна – залишатись в обіймах вбивць і катів.
Тетяна Малахова, InfoKava
