Журналіст Віта Яковлєва з Харкова дуже довго не виїжджала - перебувала там під вогнем, обстрілами, ракетами... І розповідала нам усім у коротеньких есе проте, як живеться харків'янам і чи можна це назвати життям. Виявляється, є - Харків живе, бореться і вважає своє місто найкращим і найстійкішим. Але життя продовжується, і його треба проживати, а не відкладати. Хоч як би не здавалося нездійсненним.
Гуляла центром Львова і роздумувала над тим, як ми живемо. На війні, так, але чи змущує це нас зупиняти своє життя?
Пам'ятаю, як нещодавно реагували деякі "колеги" на танці пенсіонерів у ретро-зоні харківського Центрального парку. Типа "вони пляшуть, а на фронті наші хлопці". Тоді я скромненько так прокоментувала, що новину про "пляшуть" почали розносити соцмережами саме в день, коли був прильот.
Тож з огляду на те, що було вночі - і буває у Харкові постійно, наші пенсіонери можуть плясати хоч цілодобово. Звісно, з урахуванням комендантської години. Бо вони тримають місто, донатять ЗСУ, працюють замість тих, хто на фронті. То які ще претензії?
А вчора колега-журналістка з Київа якось невпевнено так розповіла, що дуже хоче подарувати дитині на Новий рік якесь свято. Бо не може трирічна дівчинка знати, як прилітає, але не знати, як святкують Новий рік, як це весело та тепло. І ось дивиться на мене ця колега - і очевидно очікує осуду. Ага, зараз.
Залізобетонний Харків саме тому залізобетонний, що минулого року під обстрілами у ньому, тоді дуже зпустілому, садили квіти. Тому, що наші пенсіонери мають такий характер, що ходять танцювати. І діти харківські у метро вчаться та обов'язково будуть там святкувати Новий рік - станції дуже красиві зараз з ялинками та ілюмінацією.
А сьогодні на прогулянці Львовом мені прямо знаки траплялися в тему. Спочатку вивіска на одній веселій крамниці - не накручуй себе, краще накрути волосся. Далі ще на одній такій же веселій - живи вже і зараз. Взагалі Львів у більшості цими дурницями не заморочується. І ялинка є велика, і люди розважаються, ввечері на вулицях та у різних закладах народу повно. Звісно, все має бути у міру, без перебору, але точно має бути.
Неподалік від львівського оперного театру два чоловіки мого улюбленого віку під 80 весело співають матвійчуківську "Черемху-черемшину". Звідки я знаю любимий репертуар бабушок про "ой черемха-черемшина, наречена біла, де ж тепер ота дівчина, що мене любила?". Навіть уявлення не маю, але звідкілясь знаю. Ну як я могла пройти мимо "дівчини, що мене любила"?
Підійшла, підтримала музикантів копієчкою. Навіть підспівала на моментах про "мене любила", бо вони дуже зраділи слухачці - інші люди йшли собі у справах. Доспівали.
- Звідки? - питають, бо акцент не львівський.
- Харків, - гордо відповідаю я.
Чоловіки мого улюбленого віку на очах змінюються - підтягнули животи, витягнулися струнко і разом так:
- Тримайся, Залізобетон! І Львів з вами тримається!
Я аж просльозилася. Бо таки да, Харків найкрутіший. І він не відкладає життя, а живе тут і зараз. Як справжній Залізобетон.
Віта Яковлєва, Харків
