Вже стільки років пройшло з першої річниці незалежності України, що люди можуть порівнювати свою юність і юність дітей і онуків з тим, що було у радянські часи. Не з тими казками, які втокмачували у голови дітям, а зі справжнім життям - відчуттям того, як живеться, думається, дихається. День незалежності зовсім поруч з першим вересня - і саме школярі вирішуватимуть долю країни через декілька років. Головне - здобути перемогу над ворогом і дати їм мирне життя. Але одне знаємо точно: наші діти ніколи не захочуть жити так, як жили їхні найстарші колись. Бо вони - народжені вільними.
Тетяна Малахова - про День незалежності як про День гідності і і подяки.
День Незалежності давно став для мене не просто державним святом, а днем гідності, шани і подяки. Я дякую долі, що народилась в Україні і вклоняюсь нашим захисникам за те, що живу в вільній країні.
І обертаючись назад, в своє дитинство і навіть в юність, я порівнюю себе зі своїм старшим онуком, якому скоро виповниться одинадцять. Він слідкує за подіями на фронті, за постачанням зброї, знає про всі рухи міжнародних організацій і може, не задумуючись, назвати дружні нам країни та їхніх президентів. Він може розповісти про Римську імперію і зародження фашизму в Німеччині, про Голодомор і Сандармох…
І все це природньо – він звичайний хлопчик, який народився в вільній Україні за два роки до окупації Криму і вчився в чудовій українській школі у чудової вчительки, яка в оточенні війни вчила своїх учнів думати, аналізувати, читати. А ще вона виховала своїх учнів українцями, і дуже часто мій онук розповідав з історії України такі факти, про які я не знала.
Бо він вчиться в справжній українській школі, на тлі якої моя радянська школа програє по всім пунктам – від духовності до знань. Я навіть не уявляю, щоб я чи хтось з моїх однокласників були такими, які сучасні дітки.
…На початку 70-х я була ученицею молодших класів. Наче зараз бачу, як я з радістю біжу з туалету, бо тільки що мало не напустила в білі колготки і не впала від спеки на півторагодинний урочистій лінійці, де виступали ветерани в піонерських галстуках, гості з райкому, дві доярки в білих халатах з бідонами молока для нашої їдальні і шахтар, який тільки що виліз з шахти і - відразу до нас.
Ми прослухали доповідь про своє щасливе дитинство, загниваючий капіталізм і здали по 10 коп на борошно для африканських сиріт і по 5 коп для Анжели Дєвіс. Потім втомлені пішли в клас . Там стояв важкий дух від зеленої фарби, якою були пофарбовані до самої стелі високі стіни класу, а зі стіни нам посміхався дідусь Ленін.
Вчителька заводить в клас акуратну, ніби з обкладинки підручника, новеньку, і просить підтримати Оленку, тому що вона тільки вчора приїхала з сім'єю з Тегерана, де її тато працював інженером. Потім вчителька розгорнула карту світу і показала, де знаходиться Іран і підкреслила, як він потребує допомоги радянських людей: «Поплескаємо татові Оленки, який допомагає бідним країнам!»
Поплескали…
Чому цього інженера занесло в маргінальний район Горлівки, я не знаю. Але запам'ятала, що урок був зірваний. Дівчина розкрила портфель і дістала з нього фломастери.
1972 рік… Горлівка… Шахтарське селище… Фломастери! Потім переводки, жуйки і т.д. Ми оточили її парту і хапали фломастери і льодяники, як колись, напевне, індіанці хапали намисто і дзеркала. Щасливі нащадки героїв революції і штурму Рейхстагу, діти стахановців і передовиків виробництва валялися в пилюці на підлозі, віднімаючи один у одного жуйки, а майбутні будівниці комунізму дерли одна другій волосся, щоб першою вибрати красиву переводку. Вчителька типу заспокоювала клас, а сама хапала то ластик, то чинку, то жуйку і ніжно говорила нової учениці: «Леночка, я візьму це своїй Іринці, добре? Господи, якби я знала, що у нас такий хороший клас, я б її оформила в цю школу ». Зі стіни дивився дідусь Ленін і офігівав він ніколи не бачив фломастери. Здавалось, що він заздрив нам, Оленці і далеким іранцям.
Боротьба за жуйку вийшла на новий рівень - з'явилася перша кров. Викликали медсестру, прийшов директор, потім підтяглися інші вчителі. Пацан з розбитою губою відверто всіх дратував своїм скигленням і був виштовханий з класу, а потім і нас відправили в їдальню. Пити молоко, які принесли доярки на лінійку. А педагоги активно вивчали вміст Оленкиного портфелю, напевне, щоб майбутні їхні промови про наше щасливе дитинство були ще краще і змістовнішими.
1986 рік. Я - молода вчителька. Ледве вистояла зі своїми п'ятикласники лінійку. Знову про п'ятирічки і загниваючий капіталізм, моральний кодекс будівника комунізму і т.д. Але вже без молока. Радгосп, що був неподалік, "загнувся". Під час лінійки до мене підходить головний ідеолог школи і шепоче на вухо: «Коли цей цирк закінчиться, я до вас зайду». І ось я тремтячою рукою щось пишу на дошці… Входить без стуку ідейна тітка, сідає за мій стіл і відкриває журнал. З кінця. Там, де адреси і місце роботи батьків. Вона по-діловому дивиться сторінку і невдоволено стукає ногою по підлозі: «Так… Негусто у тебе. Мені потрібно ремонт закінчити. Не можу піноплен дістати…»
Чи варто говорити, що на перерві в учительській багато вчителів занурились в останні сторінки класних журналів?
… Я ніколи не сумувала за радянською школою, бо з дитинства відчувала і бачила скрізь фальш. І дуже рада, що наші діти і онуки ростуть в незалежній країні, яка обов’язково переможе і назавжди позбавиться радянських і російських пухлин в суспільстві.
Тетяна Малахова, InfoKava
