Досить давно не зустрічалися з Вітою Яковлєвою - журналісткою з Харкова, чиї "Харківські щоденники" ви могли читати в нас із самого початку повномасштабного вторгнення. Цього літа Віта вперше за довгий час покинула Харків і поїхала до Європи. Багато хто подумав, що все, здали нерви. Поїхала. Але ні. Вона просто дозволила собі два тижні відпустки - від вибухів і обстрілів, від нелегкої роботи в прифронтовому місті. Нещодавно повернулася додому, і виявилося, що поранений і все одно прекрасний Харків тільки став ближчим і улюбленішим. І її зізнання в коханні ми і публікуємо - напередодні Дня незалежності України.
Я вже багато разів говорила, що саме війна подарувала мені моє місто. Проживши в Харкові половину життя, я ставилася до нього дуже спокійно. Місто і місто, живу, працюю, зручно. Але сказати, що це прямо моє місто - такого не було. Легко поїхала б, якби довелося.
А потім почалася війна, я не поїхала і досить швидко зрозуміла - і не поїду. Не тому, що мені не страшно чи що нікуди їхати - мені просто не треба. Хоча спочатку поїхала до мами в ближнє передмістя, її не можна було на той момент залишати саму. А далі, з весни 2022-го, я вдома.
Разом із Харковом ми пережили минулорічні порожні вулиці й обстріли артилерії, разом зараз переживаємо прильоти ракет і шахедів. Пам'ятаю, як за три місяці після початку війни йшли в Центральний парк Сумською з розбитими будинками і склом під ногами від вітрин. Пам'ятаю порожні магазини, коли раділи, що вони взагалі відкриті. Як і аптеки.
Транспорт рідкісний пам'ятаю, який їздив як виходило, і метро, в якому жили перелякані люди. І квіти, у порожньому місті - яскраві квіти на клумбах. Та багато чого пам'ятаю такого, чого краще не згадувати.
Сьогодні в парках і скверах не проштовхнешся, транспорту на вулицях як до війни, люди повертаються навіть на розбиту Північну Салтівку. Тому що це Харків. Він не скиглить, як важко, не скаржиться, що його обстрілюють. Він продовжує жити й працювати, хоча дісталося йому й дістається від "асвабадітелей" багато й постійно.
Коли влітку відпочивала в Європі, в нашій групі були люди з різних міст. По яких уже пройшлася війна і які про неї тільки чують і читають. У розмовах "за життя" я тихенько мовчала. Коли запитали чому, відповіла: "Я з Харкова". Більше про те, як живеться на війні, мене ніхто не питав.
Дякую тобі, моє місто, що ти таке. Що не розмовами, а справами доводиш: ти - найбільш українське місто, хоча тут живе багато російськомовних українців. З твоїм днем, залізобетонний Харків!
Ти найкращий! Ми тебе любимо!
На фото - улюблена каруселька. У Європі таких багато, скрізь ходила, дивилася. Але наша харківська - найкрасивіша, хоча поки що парк і не працює, як раніше. Але все ще буде, обов'язково буде. Це ж Харків.
Віта Яковлєва, Харків
