На жаль, ми не можемо кожного разу напевно знати: чи нам навмисно вкидають той чи інший привід для скандалу у суспільстві з метою відволікти увагу, чи справді вважають суспільство за дурників і упевнені, що ми все "з'їмо". Як це робили за Януковича, за Кучми... Не хочеться у таке вірити, але дійсність час від часу підкидає привід для важких роздумів...
Публіцист Тетяна Малахова – про коротку пам'ять українців.
Коли моя мама на початку нульових переїхала з Горлівки на Київщину, я з зацікавленістю вивчала історію півдня Київської області, і з жахом дізналася, що не було в цьому регіоні села, мешканці яких би не постраждали від сталінських репресій – сотні і тисячі хліборобів були вбиті і відправлені в ГУЛАГ… Не було в цьому краю хати, в якій би не стояла труна жертви Голодомору.
І от 2019 рік. Дивлюся виборчу статистику півдня Київщини і жахаюся ще більше - Вілкул та Бойко набрали в деяких селах стільки голосів, наче нащадкам жертв Голодомору і ГУЛАГ відняло пам’ять. І треба зауважити, що не було тут переселенців з Росії, які колись ешелонами їхали на Донбас і витісняли місцевих мешканців донецького краю і насаджували свої звички, язик, (не)культуру… Це у нас на Донбасі, на маленькій горлівській вулиці мого дитинства з дванадцяти будинків, жили виключно переселенці з Саратова, Вологди, Новгорода та інших голодних кутків імперії. На всі дванадцять дворів нашої вулиці українкою була тільки моя мама, і дитинство моє пройшло серед «анёж», «она не знат, он не понимат», «вдругорядь», «евонний»…
А от на півдні Київщини споконвіку живуть українці зі славним минулим і здоровим корінням. І як же я була вражена, коли в одній із місцевих груп після мого зауваження стосовно засилля російського язика в групі, на мене полилися ріки бруду – «какаяразница», «политикизатеяливойну», «нашибратья» та інша маячня.
Таку ж саму відповідь я отримала і в одній із слобожанських груп. Південь Харківської області – моя колискова. Я там народилась і навідувалась туди кожного літа з Горлівки, куди мої батьки переїхали через кілька років після мого народження. Там я зробила перші кроки, там я вимовила перші слова, і були вони українськими – я пам’ятаю себе вже в Горлівці першокласницею, яка ще розмовляла українською.
Який же в мене був шок, коли я побачила, що мої харківські земляки спілкуються російською! Та й ще й з піною у рота захищають її!
Але і в тому краю ніколи не було переселенців з Росії. Так, був Голодомор, репресії, але ешелонів з зеками і випускниками ФЗН не було. Я пам’ятаю мою малу батьківщину українською – навіть в 70-х роках і на початку 80-х там панували український дух і мова. І я б не була сьогодні такою, якою я є, якби не моя українська Сахновщина мого дитинства.
І що цікаво, ні мешканці Київщини, ні Слобожанщини, з ким я сперечалася про мову, в більшості далі обласного центру не виїжджали!
Що ж сталося з цими регіонами? А все просто! Його величність телевізор з радянським кіно стерли кордони і межі ідентифікації, а потім свій «внесок» зробив інтернет.
Недарма колись Ленін сказав, що «Из всех искусств для нас важнейшим является кино»… І мав він на увазі не мистецтво як засіб виховання почуття прекрасного, а як зброю на інформаційному полі, як кузню «радянської» людини, агресивно-токсичного фаната радянщини на кшталт сектанта.
Треба зауважити, що та «ленінська» кузня працює і далі на інтерес російської імперії і ми будемо ще довго відхаркувати пропагандистську гущу радянських фільмів, які вилазять мов таргани з кожної тіктоківської шпарини. На жаль, чимало людей з задоволенням ще дивляться казки «Сережа» або «Любов і голуби»… і начхати, що творці і актори цих фільмів - українофоби, а за лаштунками кінознімального майданчика вбивали Стуса, Гелія Снєнірьова і Марченка…
Радянські фільми тримають пересічного глядача і неперебірливого виборця за чуба, а російський язик продовжує виконувати роль каналізаційних труб, по яким біжать російсько-імперські наративи в телевізорі, на радіо, в інтернеті.
І здавалось би, треба виходити на цей кіношний бій і створювати своє кіно, спроможне виконувати роль ППО в духовній площині країні, виховувати, перевиховувати і підтримувати наш дух…
Але влада вирішила, що у нас занадто мало тупих, не всіх глядачів отруїв «Слуга народу», і треба «заполіровать» суспільство Поворознюком… Щоб одні перестали думати остаточно, а інші опустили руки і поїхали з країни. А як ще реагувати, коли влада фінансує кіно про «молодшого брата» Януковича? Молодшого по розуму і кримінальним досягненням.
Тішить, що українці згуртувалися і, можливо, зупинили цей ганебний поворознюкорух, який, без сумніву, працює на інтереси Кремля… Та чи надовго зупинили?
А повертаючись до груп з Київщини і Слобожанщини, хочу зауважити, що після лютого 2022 всі поступово стали спілкуватися українською мовою. Але, як і сто років тому, немає такого тижня, щоб люди не висвітлювали поховання загиблих героїв…
Невже пройде півстоліття і все загоїться-забудеться? Сьогодні правнуки та онуки жертв Голодомору і ГУЛАГу ховають своїх дітей і онуків, яких вбила Росія. Все, як і сто років тому, і двісті, і триста. Що з нами не так?
Тільки жорстка українізація культури і мистецтва, суспільства і освіти врятує наших нащадків від російських вбивць.
«Русскій мір» - злочинець і вбивця. І тому в боротьбі з ним доречні не пасторські розмови на теми добра і зла, смаків і звичок, а жорсткі закони і покарання.
Тетяна Малахова, InfoKava
