Зараз величезна кількість українців, а, радше, українок та їхніх дітей перебувають за кордоном. І дуже багато хто з них тільки там зрозуміли, що своя, рідна мова - то ідентифікатор, який вказує на належність до нашої нескореної нації, на підтримку України. Але дехто, хто цього не зрозумів, продовжу. говорити мовою ворога, бо "мне так удобно". І у іноземців виникає когнітивний дисонанс: чому вони воюють з розіянами, адже вони розмовляють однією мовою, а деякі (яких, насправді, багато, бо при загрозах вони побігли не до улюбленої Московії, а саме в "страхітливу" Європу) просто б'ють себе в груди, доводячи, що ми с запорєбріковими "народи-брати". І от що з цим робити?
Тетяна Малахова про те, що ніщо не може так дратувати українців за кордоном, як російськомовні біженці з українським громадянством.
Сьогодні за межами України перебуває понад 9 мільйонів наших громадян, і кожний з них формує у іноземців уявлення про нашу країну і наш народ. Для всього цивілізованого людства Україна сьогодні стала взірцем сміливості, гідності і спраги до волі. На очах всього світу українці захищають свою землю і відроджують свою давню історію, а також мову. На щастя, більшість біженців своїми діями і поведінкою працюють на покращення світового іміджу України, а ще допомагають країні наблизити перемогу – проводять акції, збирають гроші для військових потреб…
Але, на жаль, є й інший прошарок біженців – це люди з російською орієнтацією, яким начхати на Україну, і вони використовують свій український паспорт і війну для прискорення еміграції в Європу. Добре б, вони там сиділи мовчки, але вони створюють для Європи картину міцного «русского мира» в Україні і поблажливого ставлення до нього.
І уявіть собі, як ми виглядаємо в очах іноземців, коли кожен третій (або п’ятий) біженець патякає російською. Тисячі звичайних німців і поляків, чехів і литовців подають нам руку підтримки, бо багато з них знають, що таке «червона чума», і... чують від нас мову окупанта! Чимало здивованих іноземців перепитують – як так? Голодомор і Буча, Іловайськ і Маріуполь… А у відповідь чують «какая разница, на каком языке говорить». Добре, що іноземці таки не володіють російською і не чують, як деякі наші земляки «несуть» і таку ганьбу - не «все так однозначно», «паны поругались, а холопы воюют», «надо было уступить Путину, и войны б не было…»
Я думаю, у багатьох іноземців добряче змінилось уявлення про Україну на тлі наших російськомовних «гречкосіїв». От наприклад, мені розповіли про випадок в німецькій школі. Вчителька щось розповідала учням про борошно і спитала у хлопчика з Павлограда, як буде борошно українською. Хлопчик 9 років від роду дивиться на неї ясними очима і каже, що він не знає. Вона питає – а хліб? І тістечко? Хлопець підкреслює, що він не знає української взагалі і говорить тільки російською. Невгамовна німкеня шукає на мапі Павлоград, щоб з’ясувати, де це місто - в Росії чи в Україні. Потім здивовано дивиться на хлопця і перепитує, як давно він приїхав в Україну з Росії? А хлопець не менш здивовано каже, що народився в Україні, але всі в його місті розмовляють російською…
Тут, звичайно, не тільки у німкені полізуть очі на лоба, а й у пересічного українця – як можна жити і вчитись в Україні, і не знати жодного слова? В цій історії багато винних, але винуватець один – "язык".
Вже скільки писано-переписано, і на пальцях показано, що російський язык – це наче гарнітура в вухах, яка несе в мозок російські меседжі і повільно робить тебе одним народом з Моторолою, Путіним, Скабєєвою, Шмарклею та іншим збродом. Вже витрачено тисячі годин на пояснення, що "язык" – чи не найголовніша зброя країни-окупанта, що на окупованих територіях перше, що роблять путінські покидьки - палять українські книжки і катують україномовних громадян.
Та грець з ними, російськомовними біженцями за кордоном, адже вони в більшості там залишаться. Зауважте, не в Кострому погебали Пушкіна читати, а залишаються в Європі, використовуючи її ставлення до трагедії України.
А от що робити, коли ти чуєш російську в Україні - на дитячих майданчиках, з екрану телебачення, в лікарні? Що в голові у людей, які несуть «русскій мір» по спаленій українській землі, ще й вчать своїх дітей мові окупанта?
Звичайно, ми не ліквідуємо ці метастази без жорстких мовних законів, про які повинна подбати держава. Ніякої освіти, ніякої роботи без досконалого знання мови. Інакше при такому поблажливому ставленні до "языка" ми через 20 років будемо мати молоду армію прихильників «русского мира», які табуном побіжать на стадіон слухати Шамана або підтоптану Бузову.
Напевне, хтось знову скаже про «російськомовних» військових в окопах. Але цю тезу я вважаю абсолютно шкідливою, і на мою думку, її авторство належить тим, хто колись запустив «8 лет бомбили Донбасс»… Особисто я не знаю нині жодного російськомовного захисника. І це при тому, що більшість моїх друзів з Харкова і Донбасу, і сама я колись викладала в Горлівці російську в школі, а живучи чимало років в Москві написала кілька кілометрів сценаріїв до серіалів. Тому вважаю, цю тезу маніпуляційною, і коли чую її від начебто адекватних людей, хочеться спитати: «А в тебе тільки одна проблема сьогодні – захист російської мови, чи є й інші?»
Але якщо дивитись на мовне питання з позиції – склянка води наполовину повна чи наполовину порожня, я все ж таки схиляюсь до першого варіанту. Так, склянка наполовину повна!
І про це свідчить нещодавня подія – після натиску української спільноти президент Зеленський таки заборонив ввозити з території Росії, Білорусі та окупаційних територій книжки їхнього виробництва. Це трапилося на другий рік повномасштабної війни після довгого гальмування, яке тривало понад рік, після відсилання Зеленського до законів на захист прав нацменшин, але українські патріоти не відпустили, і книжки російською мовою, видані у країнах-ворогах, повернулись в Чердинь.
Тому я хочу звернутись до наших російськомовних патріотів – вас використовує не тільки Путін, коли називає «братським народом» та лізе «захищати», вас використовують і політики, називаючи «нацменшинами» і, начебто стоячи на захисті ваших інтересів, просувають «русскій мір».
Тетяна Малахова, InfoKava
