Феномен ностальгії за радянщиною у людей, які навіть не народилися тоді, викликає здивування і збентеження. А коли трохи подумаєш, то розумієш: ті, хто розповідав своїм дітям і онукам. як добре було "за совка", або були наближені до влади чи й були тією самою владою, або тягнули все, що погано лежить як не в себе. І вважали це доблестю. Нічого дивного: зараз і злодійські часи Януковича деякі наші громадяни згадують, мрійливо посміхаючись...
Тетяна Малахова - про тотальні крадіжки у "найчеснішому суспільстві" за радянських часів.
Напевне, я не помилюсь, якщо буду стверджувати, що кожний другий середньостатистичний радянський громадянин завжди цікавився «корисністю» тієї чи іншої посади, коли йшлося про роботу. Що можна винести і що можна взяти? Ці питання завжди хвилювали радянську людину, як відомо, найдуховнішу в світі. Але на те є свої сумні причині.
Я з дитинства пам’ятаю, як моя сусідка заздрісно розповідала про свою сестру, яка працювала на складі на Горлівському машинобудівельному заводі і тягала звідтіля кілометри наждачного паперу, який потім вимочувала в солоній волі і отримувала міцну тканину. Потім та тканина потрапляла в розчин хлорки, і господарка мала білосніжні простирадла, які «не мали зносу». Взагалі то була «зразкова» по радянських лекалах родина - чоловік і жінка працювали на заводі, відмінники, так би мовити, праці, які до того ще й несли з заводу все, що можна винести. Чоловік, наприклад, не відставав від дружини і крав метал. Всі навколо знали про їхні «справи», і більшість їх не засуджувала.
«Несунство» і крадіжка на виробництві були настільки розповсюдженим в СРСР явищем, що це ніхто не приховував. Навпаки, тих, хто мав можливість і не ніс, вважали, кажучи сучасною мовою, лохами.
Перед університетом я працювала в інженерному корпусі того ж машинобудівельного заводу копіювальницею – накладала на креслення кальку і тушшю робила копію. Мені не було ще й 17 років, а моїм колегам від 25 до 50 з гаком. Робота була підрядна, і зарплата залежала від виконаного обсягу, тому циркулі в руках жінок робили справжні кульбіти. Всі працівниці ходили в окулярах, всі в кінці зміни рахували зроблене, переводячи креслення в копійки, які потім складалися в карбованці. Нерідко тягали роботу в тубусах додому, а зарплата у них була від 80 до 120 рублів.
Саме тоді я зрозуміла, чого люди «несуть», і не засуджувала жінок, які навіть влаштували «батистову чергу» і крали батист. Зараз я не пам’ятаю подробиць, але якісь креслення треба було виконувати на білому батисті, і от жінки по черзі брали ці замовлення і якось примудрялися красти батист, а потім шити з нього святкові блузки.
Я не хочу засуджувати тих людей, хоча сама не прибічниця «несунства» і ніколи нічого не брала. Напевне, мені за це треба подякувати моєму батькові-шахтареві, який працював в гезенках (вертикальна підземна гірнича виробка, яка не має безпосереднього виходу на земну поверхню ред.), і я мала все, що було потрібно. Але в той же час я знала і багато бідних родин, які не «несли» ні за яких обставин.
Сьогодні я не хочу ні виправдовувати, ні засуджувати радянських людей, яких влада принизила низькими заробітними платнями і робила «несунами». Я засуджую тих, хто зараз вихваляє радянщину і робить з тієї потвори святошу. Це була страшна система, яка робила з людей напівтварин.
А між тим оті потворні радянські метастази дотяглися до сьогодення, і крадіжка-несунство давно стали притаманні поколінню, яке народилось після 90-х.
У моєї знайомої була родичка, дочка якої влаштувалася в якийсь офіс секретаркою. Роботодавець був задоволений її роботою. У дівчини була непогана зарплата, зручний графік, але вище за все її матір ставила можливість принести з роботи упаковки паперу і … розчинну каву. Ту саму каву, яку роботодавці купують для працівників, щоб ті пили її в кава-паузу. Ця дівчина шляхом якихось махінацій спромоглася щомісяця приносити додому велику банку. А потім дівчину звільнили. Без пояснення, як вона казала, але так склалося, що саме після встановлення камер відеоспостереження. І сиділа потім та дівка два роки без роботи, але з банкою розчинної кави і кількома упаковками паперу.
Я думаю, таких прикладів можна привести безліч – згадати скарги офіціанток про зниклі чашки, бокали і попільнички, або вкрадені ручки на пошті і в банках. Або зниклий туалетний папір з кабінки… Це бралося за принципом «ну хоч щось».
Звичайно, ми живемо в складні часи, але все одно мені зовсім не хочеться шукати виправдання будь-яким крадіям і несунам, бо ці дії розбещують наступне покоління, руйнують їхній моральний стрижень і дають «зелене світло» для інших злочин. А великі злочини починаються з малих.
Коли я читаю в ЗМІ про якесь цабе з влади, яке вкрало мільйони, я завжди дивлюся, звідкіля воно родом. І коли бачу, що воно народилося в родині чиновника, розумію, яку «школу» воно пройшло з дитинства і на яких «ідеалах» виросло, а коли бачу, що воно - дитя звичайної медсестри або прибиральниці школи, розумію, що там раділи принесеним з роботи бинтам, марлі, милу або вінику, і це сформувало свідомість майбутнього політика чи чиновника.
Як показало життя, чимало чиновників-крадіїв вийшло з «простого народу», де в родинах віталося «халявне» поповнення сімейного бюджету. Можна, звичайно, найти сто і одне виправдання, чому люди «несуть» з роботи, але в такому випадку ми будемо вічно ходити по колу, бо все починається з дрібниць.
В політику і у владу продовжать приходити молоді фахівці, які вважають «несунство» нормою, вони почнуть красти у освіти, у медицини, у оборонної промисловості, і злидні з війною будуть вічно висіти над нами як Дамоклів меч. Бо все починається з малого…
Ми вже побачили, до чого привів «дерибан» країни – після весни 2014 року по сьогодення ростуть паркани і палаци «знаті», а автопарки українських нуворишів вражають розкішшю навіть іноземців-багатіїв.
Тішить, що більшість українців не хворіють «несунством», і вони, навпаки, – несли на Майдан і в шпиталі, сьогодні несуть для армії та захисту країни. Але хіба це справедливо, коли одні віддають на армію останні гроші, а інші продовжують «нести» з державної казни в свою триповерхову «хату»?
Шкода, що за законами воєнного часу «несуни» не отримали те, що повинні отримати. І за неготовність країни до війни, яка привела до гибелі тисячі українців, і за те, що простий "нарід" дивиться на них, і несе додому «хоч щось…» Наче ходимо по колу.
Тетяна Малахова, Київська область, InfoKava
