Радянський Союз вмер понад тридцять років тому, але чим далі все відходить, тим більше романтизують те суспільство ті, хто при ньому жив. Ні, не всі. звісно, але багато хто. Комусь подобалися "безоплатні" путівки у санаторій (які отримувалися далеко не всіма дуже рідко або по блату), квартири, які "давали" молодим спеціалістам, забуваючи про те, що за це треба було відпрацювати три роки там, куди ти ніколи не збирався їхати, "ковбасні електрички" і вічна погоня за дефіцитом у звичайнісінькому. Це було звичним і зрозумілим, і гадалося, що світ так живе весь. Втіхою було, що десь хтось живе гірше, а ми ще ого-го... Згадують про "дружбу народів", забуваючи, про те, як зверхньо ставилися всі до всіх: до чукчів і "чучмеків", "чорно...их" і "ж..ів" - усі народи, крім росіян, мали принизливе прізвисько. І все це теж був "найкращий у світі Союз"...
Тетяна Малахова - відома поетеса, знана сценаристка, людина, яка пише палкі публіцистичні твори, аналізуючи феномен "радянщини" намагається знайти той момент, коли ми почали втрачати гідність.
Наша гідність танула в багатогодинних чергах за туалетним папером, наче товсті шари криги на промерзлих тушках минтаю…
70-80-ті роки минулого століття - це перегони художників: хто намалює найщасливішого будівника комунізму. Інтелігентні токарі з обличчям Діна Ріда і доярки з усіма зубами (чого в житті, звісно, не було) всміхались нам з великих плакатів, з яких при бажанні можна було б побудувати не один корівник… Але партія вирішила, що корови якось переживуть дірки в дахах, а от радянським людям треба з усіх шпарин нагадувати, що вони щасливі господарі своєї держави.
В книжках про здорову і корисну їжу господині на високих підборах сервірували столи в вітальнях і подавали червону ікру в кришталевих розетках… Вгодовані діти з рожевими помідорними щоками дивились на нас з лубочних листівок, а поруч з ними шикувались (наче члени Політбюро на Мавзолеї) банки згущеного молока, ананаси і шоколадні цукерки.
Нам хотілося стрибнути в ті малюнки з зефірними хмарами, де у кутку дитячої кімнати стояли німецькі ляльки і машинки, а на кухнях - якась космічна кухонна техніка з майбутнього.
Ми б, звичайно, були в захваті від див, якби потрапили в ті щасливі радянські листівки. Але якби намальовані персонажі стрибнули з плакатів на обіцяний асфальт, вони б збожеволіли, побачивши в електричках безногих ветеранів війни на саморобних каталках, які збирають копійки… або кілометрову чергу за право отримати номер на чергову чергу на килим або меблі…
Ніколи не забуду, як перед навчанням в університеті я рік працювала на машинобудівельному заводі. Моя мама була «зіркою» профспілок, в руках якої були путівки в санаторії, піонерські табори і талони на … качок. Синіх, страшних, з великими остюками в шкірі. Але навіть цих потвор не вистачало на весь цех, і мама вела зошит – хто коли отримав качку, щоб все було по справедливості.
Але люди не вірили в справедливість, їм здавалось, що ми з мамою їмо ті качки в три горла і даємо тишком-нишком по блату знайомим. Мама кожного разу звітувала – скільки талонів, скільки качок, хто отримав… «Качині історії по–радянські» розпалювали атмосферу і вели дорогу до комунізму кудись вбік, зривали дострокове виконання плану, а кількість бракованих деталей росла як піраміда Хеопса.
Сині качки пересварили між собою передовиків соцвиробництва і переможців «кінця місяця». Кмітливі господині здалека питали мене, що я вечеряла і снідала, а найкмітливіші просили мене попросити маму дати качку, бо хтось хворів чи помирав. Мені, 17-річній дівчині, було незручно бачити дорослих жінок такими жалюгідними, мені було їх шкода… Вони стояли за величезними станками, дихали гарячим маслом і металом, вони були злі і втомлені, матом крили радянську владу і взагалі СРСР… Але в 2014 році побігли на горлівську площу зустрічати Росію, яка пообіцяла їм СРСР...
Сьогодні очільників і ватажків СРСР можна скільки завгодно називати злочинцями і варварами, але в психологічному тиску і креативі їм важко відмовити. Вже давно проект під назвою «СССР» накрився мокрим рядном, але «справа партії» живе, на жаль, і перемагає. Величезна армія громадян, і які жили, і які ніколи не нюхали СРСР, сьогодні скиглять про найкращий устрій у світі і хочуть повернути СРСР шляхом з’єднання з Росією, яка не приховує свого бажання повернути всі екс-радянські республіки «взад».
І якщо мені раніше було смішно згадувати свою сусідку, яка все життя милась господарським милом, а в серванті, поруч з кришталевими «ладдями», з гордістю виставляла колекцію туалетного імпортного мила, то в 2014 році стало страшно. Бо ця людина підтримала бурятських пушкіністів і «здавала» сусідів на «підвал», знаючи, що їх там катують і вбивають.
Тобто, оте мило в серванті – це маркер, і допит про мій сніданок на предмет виявлення качки - також… взагалі - прихильність до СРСР - це діагноз, це тест на присутність Чикатило в твоїй душі. Як на глисти, тільки в цьому випадку на Чикатило.
СРСР - і мертвий, і живий - вбиває гідність, логіку, людяність, совість… Це ми бачимо в великих масштабах на прикладі Росії - раби отарою пішли за Путіним, здатні і згодні вбивати заради гасел про щасливе життя. Всі впевнені, що вони були щасливі за СРСР. А російська пропаганда як талановитий маніпулятор зуміла запевнити і молодь, що СССР - рай на землі.
Сьогодні Росія нагадує величезний інфікований шматок землі з зомбованим населенням. І тому не дивно, що Голова Слідчого Комітету Росії Бастрикін нещодавно вголос сказав, що «беды в стране случились потому, что высшей ценностью провозгласили права и свободы человека». І ніхто не обурився, росіяни погодились з майже офіційним поверненням кріпацтва.
Але російська пропаганда зуміла посіяти радянське насіння і на український землі. Я з жахом дивлюсь на молодь, яка розчулено дивиться «Тени исчезают в полдень» та «Юркины рассветы». Їм хочеться туди, де чисті та щирі люди, де дружба і двері, які не замикаються на ключ. Або замикаються, а ключ кладуть під килимок.
Оця прихильність і олюднення радянщини - дуже небезпечне явище. Навіть коли того клятого Аніскіна дивиться пенсіонерка, це небезпечно для нас всіх, бо вона - виборець!
Але, звичайно, з будь якого глухого кута є вихід. Радянщину із нашої свідомості вичавити можна. Просто ввести в шкільну програму тривалий курс «Казки і міфи СРСР».
Адже не було ніякої щасливої високодуховної радянської людини, яку малювали на плакатах і показували в кіно. Все брехня! Наша гідність і духовність танула в багатогодинних чергах за туалетним папером наче товсті шари криги на промерзлому мінтаю… Звичайно, ми були різними людьми - хтось краще, хтось гірше. Але все, що було в наших душах, родинах і стосунках прекрасним і чистим, йшло від наших пращурів і передавалось від бабусі до онуків… Все добре, що не встигла вбити радянщина своїм фальшем, збереглося завдяки нашим корінням.
Тетяна Малахова, Київська область, для InfoKava
