Віта Яковлєва: Війна. Харківські щоденники. Оптимізм, який заводить в ступор

Іноді оптимізм харків'ян вводить у ступор навіть самих харків'ян. Коли я говорю, що планую поїздку цього літа, іноді бачу в очах тих, кому про це говорю, легке здивування. Але легеня - це не страшно, ми в Харкові всі тут трохи. Але бачу я його лише іноді, багато хто мене розуміє і оптимізм поділяє.

Коли прилетіло до університету міського господарства, я дізналася, що таке справжній оптимізм. Мій на цьому тлі – обережна обережність.
 
Знайомий проходить лікування в лікарні поряд із розбитим вишем, того дня він як завжди їхав на процедури. Добиратися треба з іншого кінця міста, людина похилого віку, спізнився на тролейбус. Потрапив до лікарні саме тоді, коли на місці прильоту вже працювали усі служби.
 
Подивився на лікарню, в якій повилітали вікна, подивився на околиці (харків'яни взагалі люблять швидко приходити на місця прильотів, особливо коли їх звідти женуть) і повернувся додому. Засмучена дружина порадила продовжувати лікування у своїй поліклініці.
 
– Скажеш лікарям, що тобі кололи, ти ж знаєш назви препаратів.
 
– Не знаю, – впевнено відповідає чоловік, – але це й не треба. Продовжу там же.
 
Він мав рацію, продовжує там же. Щоправда, холодно, каже, лежати на крапельницях, дуже дме в кабінетах, вікна ще не всі замінили.
 
Розповідаю цю історію знайомій, яка працює у водоканалі.

– Я знаю приклади ще більшого оптимізму. У березні мені дзвонили схвильовані клієнти та вимагали терміново зробити перевірку лічильника. Бо не хотіли платити за нормативами, – сміється вона.
 
- У березні, за місяць після початку війни? - недовірливо перепитую я.
 
- Якщо зовсім точно, то навіть наприкінці лютого...
 
Тож мої літні плани сильно програють небажанню платити зайве за комунальні послуги. Оптимізм у харків'янах невигубний, на тому стоїмо.