Кілька років тому ми опублікували на сайті цю розповідь та відео про чудову пам'ятку Харківщини – Свято-Вознесенський кафедральний собор. Прекрасна будівля була окрасою Ізюма майже двісті років. Але 2022 року храм обстріляли ті, хто найбільше кричав про "захист православ'я" - окупанти з Росії. На щастя, храм уцілів, чого не скажеш про десятки повністю зруйнованих храмів України. У цьому невеликому фільмі – зйомки різних років. Багато хто з тих, хто є на цих кадрах, покинув свій будинок через війну, втратив усе. Хтось, на жаль, став колаборантом, а багато хто втратив життя... Тепер цей фільм - історія...
Я хочу розповісти про один з найстаріших храмів Харківщини – Ізюмський Свято-Вознесенський кафедральний собор.
Свято-Вознесенський кафедральний собор або, як його ще називають, Ізюмський храм - старовинної споруди. Ця місцевість раніше називалася слобода Піски, а пізніше увійшла в межі Ізюму. Тут, на місці дерев'яної церкви, в 1792 році і було зведено нову будівлю храму. Кам'яний храм було освячено 12 липня 1826 року, а нинішній - будівлі року 1903. Храм славний Чудотворною Піщанською іконою Божої Матері - однією з найбільших святинь православ'я.
Чудотворна Піщанська ікона Божої Матері - список знаменитої Казанської. Колись, ще в середині 18-го століття, її побачив в храмі єпископ Бєлгородський Іоасаф і зрозумів, що така ікона - знамення Боже. Він знайшов її в купі мотлоху - вона служила перегородкою для вугілля. Єпископ, майже мимохідь зауважив золотий відблиск, а коли зрозумів, що це, впав на коліна в сказав: «Не відають люди, що творять...»
Ікону реставрували і повісили на почесне місце. І у храмі вона вже 250 років.
За свідоцтвами багатьох людей, ікона всі 250 років творить чудеса. І люди йдуть і їдуть з усіх усюд, щоб помолитися чудотворній святині, виповісти їй своє горе, попрохати захисту. Чи то віра допомагає, чи справді є чудотворність в іконі, але у храмі ведуть перелік усіх чудес, які відбулися з її іменем, і їх немало.
Під час першої світової війни Піщанську ікону мали вивезти на фронт – комусь з офіцерів було видіння: якщо пронести ікону хресним ходом лінією фронту, вона допоможе перемогти. Якщо не зробити цього – буде велика біда.
Священний Синод вирішив вивезти на фронт дві ікони – Володимирську і Піщанську. Навіть отримали задля цього дозвіл царя. Але військові чини спротивилися, вважаючи все це непотрібною затією. Хресний хід не відбувся.
Чи так, чи не так, чи легенда, чи історична правда – не нам судити. Але те, що Росія ввергнута в безодню жорстокості, заздрості і зненависті вже століття – то так і є…
Не тільки до Піщанської ікони їдуть люди, але й до джерела, яке, як говорить його слава, є святим. Неподалік від Свято-Вознесенського собору зведена купальня і є джерело, вода якого – холодна навіть у найспекотнішу погоду (11 градусів!) і не замерзаюча навіть у морози, – зцілює людей. Треба пройти декілька разів під струменями води, але обов’язково – з молитвою та вірою…
Жінки і чоловіки заходять до купальні окремо. Жінки повинні бути одягнені у сорочки, а чоловікам дозволяється бути або у натуральному вигляді, а бо у білизні.
Люди їдуть до джерела щодень, узимку і влітку, весною і восени. Найбільше ті, кому так потрібне душевне слово і здоров’я, кому ніщо вже, здається, не допомагає. Тут теж на допомогу приходить віра у найкраще – багато кому ті купелі допомагають по-справжньому.
Окремо треба згадати про людину, яка вже давно пішла з життя, але її пам’ятають і пам’ятатимуть завжди у Свято-Вознесенському храмі, та й самому Ізюмі.
Колись мені довелося знімати про храм фільм, а ще я була знайома з цією великою, не побоюся цього слова, людиною, - митрофорним протоієреєм отцем Йосипом Романчаком, який відбув майже 10 років сталінських таборів, заслання, а потом 25 років, до самого відходу у Вічність, служив настоятелем собора. До нього їхали люди з усієї України…
Доля Йосипа Романчака склалася так, що він рано прозрів, зрозумів, що він – людина, громадянин і має обирати свою долю сам. На біду, ці думки розходилися з тодішньою державною ідеологією – неприйняття Радянської влади у сорокові-п’ятдесяті роки, коли він був молодим, найчастіше оберталося трагедією мільйонів.
Уродженець польської частини Лемківщини, що у Карпатах, переселений після війни на радянську частину Прикарпаття, він навіть не крився з думками про те, що бачив свої краї зовсім іншими… А обернулося все саме так, як стривожено попереджувала його мати, яка дуже хотіла бачити його священиком, але знала, що так не буде. Зараз при подібних обставинах його назвали б дисидентом, а тоді він був визнаний злочинцем, націоналістом і людиною, яка не має права навіть на життя.
…Неповного двадцять одного року від народження випускник будівельного технікуму, працівник одного з відділів райвиконкому почув присуд суддів, яких відтоді усе своє життя вважав неправедними суддями, - до розстрілу…
Потім була Колима. Це називалося "помилування". Холодний, чужий, далекий край, лісоповал, морози, під час яких руки примерзали до держака сокири. Було так важко, що навіть влада, яка посилала людей туди, погоджувалася з цим і зараховувала один рік за два. Тож і вийшло, що, разом з поселенням, відбув Йосип своє несправедливе покарання не за п’ятнадцять, а за вісім років. Там було багато священиків, служителів церкви – може, звідти виніс вміння терпіти, вислуховувати кожного і – вірити? Втім, вірив змалечку.
Він і дружину зустрів на тій суворій Півночі. Шістнадцятирічна Ганнуся теж відбувала десятилітній строк на Колимі. Дитина ж зовсім… За що?
Потім було звичайне життя. Непримітне, як у всіх. Пожили у Омську – їм не можна було повертатися у рідні місця, а потім поїхали на Харківщину, у Куп’янськ. І раптом зустрілася у його житті людина, яка допомогла здійснити заповітну мрію – і його, і матусі – про служіння Богові. І у сорок п’ять років Йосип, закінчивши навчання, отримав сан священика. З того часу отець Йосип – був духовним пастирем, людиною, яка віддає свою віру людям і вчить їх знаходити душевний спокій у думках про божественне.
Там, неподалік від міста Куп’янська, він прослужив у храмі дванадцять років. Ще тоді до нього потягнулися люди – за добрим словом, за теплом душевним, за суворим покаранням моральним за неправильні вчинки – довіряли. А потім – храм у Ізюмі, якому він віддав усе подальше своє життя.
Тут і поховали його 2008 року – у дворі собору, що, як відомо, дається тільки найбільш шанованим. Тут і дружина його упокоїлася, по-звірячому вбита у власному будинку після смерті чоловіка. Вбили її помічницю і навіть собаку отруїли. Було у Ганнусі життя мученицьке, такою і смерть стала. А тепер вони знову разом...
А блакитно-білого кольору величний собор височить над містом і оберігає його від біди. Може, якраз тому, що Піщанська Божа матір охороняє його своєю святістю, – і зараз там Україна…
Ікона Піщанської Божої матері не уберегла Ізюм від звірств окупантів. Але місто звільнили ЗСУ, і там – Україна, як і було завжди.
]
©Олександрина Кругленко, InfoKava
