Молодість багатьох відомих (і не лише) українців була тісно пов'язана з Росією. Там знаходилися найпрестижніші виші, проходило бурхливе культурне життя, брати участь у якому було цікаво Але події спочатку 2014-го, а тепер і 2022-го року назавжди перекреслили все хороше, що колись було у нашій спільній біографії. Капітан улюбленої всіма команди КВН Дніпра часів повторного розквіту цієї гри знає про це більше за інших.
Відомий письменник, публіцист Ян Валетов вважає, що спільне минуле вбито і міцно поховано Росією в ту мить, коли Путін і його кліка зажадали нашу країну і перетворили свій народ на керованих зомбі. У мільйонів людей вкрали їхнє життя.
Повторю очевидні речі: 24.02.22 Росія не просто розпочала військову агресію проти України, Росія цього дня знищила наше спільне минуле, наші спільні спогади, наших спільних кумирів у культурі. Пісні, фільми, книги – все полетіло у топку амбітних планів маленького фюрера.
У нас вкрали життя та роки. Життя, у тих, хто ліг у землю, захищаючи країну від окупації, роки у всіх, хто залишився живим.
Роки творення, спілкування, прогресу, розвитку! У когось це перші роки життя, у когось останні. Цих літ немає. Їх зжерла путінська Росія. Імперське ZVір'я.
І коли я чую плач по російській культурі, від якої нібито відмовляються в моїй країні, я відразу запитую себе: а чи можу я переступити через огиду і подивитися фільм Михалкова? Чи побачити на екрані Машкова, наприклад? Чи хочеться читати про подвиги російської армії? Почути ще раз голос Кобзона чи слова Городницького про російський Севастополь? Чи хороша думка ховається у рядках: у Росії жодних кордонів! У Росії – лише обрій!
Культурна спільність будується на єдності міфології. На загальному культурному прошарку: цитатах, образах, сильних враженнях, пережитих разом, нехай і в один час. А для мене зараз "Убий!" Симонова несе зовсім іншу духовну конотацію, ніж для моїх колишніх співвітчизників та колишніх сусідів. Як і статті Еренбурга, до речі.
За пряме цитування Симонова Фейсбук мене забанив за скаргами російських користувачів - це не жарт. Це якраз про культурну спільноту.
Немає її. Вбито. Гниє у лісах під зґвалтованою Бучею.
Оплакана. Потрібно відпустити від себе.
Не можу змусити себе слухати Розебаума. "Вальс Бостон" наразі звучить фальшиво.
Більше не буде спільної "Іронії долі". Москва – це столиця країни-агресора. Пітер – гніздо ідеологів цієї війни. Не хочу більше на береги Байкалу, в який був закоханий – там живуть бурятські танкісти та снайпери. Житимуть там, розповідаючи про "подвиги" в моїй країні. Цікаво, чи хтось із них довіз додому пральну машинку з київських передмість?
Суздаль, Володимир, Саратов, Красноярськ, Хабаровськ, Новосибірськ та Челябінськ - це відтепер міста, в яких народилися вбивці та мародери, які приїхали в Україну вбивати. Крапка. Про яку спільну культуру можна говорити з Прилєпіним? Про яке спільне коріння можна говорити зі скаженою бандою вбивць?
Почитайте Холмогорова, і сама думка про те, що у вас може бути спільне коріння та інтереси, викликатиме у вас блювоту.
Я був і залишаюся російськомовною людиною, але ніколи не зможу сприймати Росію як частину свого культурного базису. Для мене вона – як нацистська Німеччина для єврея, який пережив Голокост. Тільки ми свій Голокост ще не пережили. Нам ще належить оцінити масштаби нашої Катастрофи.
Відібрані роки життя, зруйновані плани, вбита покидьками інфраструктура, мертві діти, мертві воїни, що закрили країну.
Щось не хочеться мені переглядати "Незакінчену п'єсу..." і не тому, що мені її забороняють дивитися.
Я гидую.
Не українці вбили спільність культури, що правдами-неправдами виникла за роки спільного існування.
Це один із результатів російської СВО. Єдиний успішний результат, до речі.
В наше спільне минуле вони влучили. На смерть.
Ян Валетов, письменник, публіцист, Дніпро
