У житті зараз так трапляється, що хтось когось "навчає жити". Ті, хто не воювали, дають поради тим, хто на фронті. Ті, що виїхали давно, підказують якісь особливі правила поведінки біженцям. Ті, що залишилися і виїхали, обговорюють, хто вчинив правильніше... Тим часом, мають рацію всі, а головне, що зараз потрібно робити, - це жити. Тому що - складне і непередбачуване, небезпечне і місцями нерадісне - це сьогодні наше життя. І як добре, що воно є.
Віта Яковлєва - журналіст, редактор. Вона не поїхала з Харкова, і від неї, як то кажуть, з перших рук, ми дізнавалися про те, що відбувалося в героїчному місті в гострий період, як живеться зараз.
Люди повертаються додому. Причини різні. Хтось не може більше жити у чужому домі в іншому місті. Навіть незважаючи на те, що там добре та спокійно. І приймають тепло, допомагають чим можуть. Але більше немає сил, хочу жити у своїй квартирі, спати у своєму ліжку, готувати їжу на своїй кухні...
"Фізично мені нормально, цілком. Тихо, не стріляють, не гуркоче нічого, навіть грім. Гарне, миле українське місто. Досить чисте і доглянуте. Приємні люди, привітні. Але є одне велике АЛЕ. Я не вдома", - написала мені знайома.
Комусь треба повернутися до Харкова, бо треба виходити на роботу. Відкрилося багато магазинів, точок сфери обслуговування, кафе. Працює дедалі більше відділень банків, до яких приєднуються деякі державні структури, наприклад, ЦНАПи. На черзі – лікарні та медичні центри. Почав їздити транспорт.
І якщо ти не виходиш на роботу, ти її втрачаєш. А залишитись зараз без роботи – це критично. І так багато хто без неї залишився, тому що їхні підприємства вже ніколи не відкриються. Ось люди, наскільки можна, і їдуть додому.
Сусідка наступного тижня йде на роботу, бо приїхала з передмістя від мами, де жила з березня. Знайому попередили, що з червня відкривається їхній офіс, доведеться повертатися із Полтави...
Таких людей багато. І вони раді, що знову працюють і не сидітимуть без грошей. Ще одна причина - нема за що продовжувати жити подалі від зони бойових дій. Накопичення закінчилися, а на Західній Україні далеко не всі господарі радо здають переселенцям житло за прийнятну ціну. За три місяці запаси витрачені, роботи на новому місці нема, люди їдуть назад. Тим більше, що стало набагато тихіше, обстріли та прильоти не такі, як на початку весни.
Але тихіше не означає безпечніше. Про це говорять усі. І влада, і ті, хто весь час залишався вдома. Як і раніше, прилітає, причому регулярно.
Але це не зупиняє харків'ян. Офіційно звучали цифри, що щодня повертається близько двох тисяч людей. Зупинити може лише одне.
Днями листувалась зі знайомим, якого дуже чекаю. Проблеми з комп'ютером, а він завжди рятує. Коли в їхньому районі стало зовсім голосно, на початку квітня вони з сім'єю поїхали в область. Запитую, коли чекати, бо дуже треба. У відповідь отримую фотографію. На ній – гарний паркан, а за ним замість будинку стоять чотири стіни. Ні даху, ні вікон, усередині все вигоріло. І коментар: "А нам уже нема куди повертатися".
І що в таких випадках говорити людині?.. Він, звісно, повернеться до Харкова. Тому що робота і в нього, і в дружини. І реєструватиметься на компенсацію за зруйноване житло. Але це навряд чи змінить той страшний факт, що люди залишилися без дому – і новий з'явиться дуже нескоро.
...Днями один харківський журналіст написав у соцмережах пост про те, як люди їдуть до своїх розбитих будинків на Північній Салтівці. Туди почали пускати мешканців за пропискою. Не жити, а забрати те, що в їхньому зруйнованому житлі вціліло. Речі, книги. Мене зачепив один момент у його тексті. Про те, що з порожніх вікон чітко чутно, як люди згрібають уламки скла. "Люди підмітають уламки старого життя", - написав автор.
У Харкові справді багато розбитого скла. В одних районах уламків більше, в інших менше. Але вони є скрізь. Старого життя ні в кого з нас уже не буде...
Віта Яковлєва, Харків
