Віра Хвуст - волонтер. Вона опікується людьми, які втратили все, крім життя, допомагає їм вийти з безодні жахіть, які вони бачили в Маріуполі. Бучі, Харкові... Вона допомагає їм морально і матеріально, збирає гроші на допомогу ЗСУ... Але при цьому збирає ще й розповіді цих людей Вони занотовані і задокументовані, але викладає їх у публічний простір вона або зовсім без імен, або зі зміненими іменами. Бо все це - справжні історії і живі люди... Можливо, колись ці документальні розповіді стануть свідченніми проти злочинств російських військ в Україні.
Для мене Попасна, то як окремий вид болю. Знаєте, коли вже здавалось Маріуполь так намуляв, аж кров йде, а тоді тебе зверху б’є Попасна.
Просто кілька слів:
«Ми вийшли з дому в підвал, а за кілька хвилин у двір так прилетіло, що стін не лишилось».
«Віро, не так страшно коли розривається щось чи десь. Навіть не так страшно, коли прилітає в твій будинок, як страшно чути крик матері, яка шукає після вибуху свою дитину. Вона тоді виє як дикий зранений звір. А ще страшніше, коли замовкає в сльозах, бо знаходить долоньку чи ніжку».
«Ми сиділи кілька днів в укритті. Працювала авіація та снайпери. Коли ми вийшли, дивитись було вже дуже страшно. Бачила фото Бучі, от оцю картинку варто помножити на 10».
«Ходили чутки, що і у нас ґвалтують. Але я не зустрілась, на щастя, з таким.
Але від того не легше. Не легше чути, що десь таке було, а потім боятись заплющувати очі».
«Мене від 2014 року булили, як то тепер модно казати. Булили, бо я говорила українською. На роботі зі мною не говорили, ігнорували. Я продовжувала. Тоді ж я почала вчити англійську, і з мене сміялись, що в моєму віці це не актуально, а я не розуміла, чому 32 роки - це вже вирок.
Сьогодні я маю візу і за кілька днів лечу у Штати. Там жінка з нашої діаспори за мене ручається, тож мене впускають. Жінка вступилась тому, що я говорю українською, уявляєте»?
«Ми ніколи не були у безпеці, від початку АТО. Але наш напрямок - це не такий модний, аби про нього писати»...
Віра Хвуст, волонтер
