Вперше українські діти не можуть радіти першому вересня. Замість безтурботної зустрічі однокласників на шкільному дворі - зустрічі перед екранами і в укриттях, замість квітів для вчителів - повітряні тривоги...
Такого 1 вересня ми не мали ніколи. Навіть у пандемію. Тому сьогодні якесь особливо гірке почуття, що чогось не вистачає. Звичного, важливого, потрібного.
Проходила біля кількох шкіл – тиша. Не бігають ошатні діти з квітами. Не чути музики. Не юрмляться батьки, які привели своїх першокласників перший раз до школи. Нічого цього нема. Та й багатьох шкіл теж немає, їх зруйнували "визволителі".
Війна дуже багато змінила для нас. І розумом ми це все розуміємо. Зрештою не прийти на свято до школи у цілодобово обстрілюваному Харкові – невелика ціна за безпеку свою та дітей. Але з іншого боку – у нас вкрали не просто свято.
У нас вкрали наше життя. Все цілком. Тому тепер ми маємо прораховувати будь-яку свою дію з погляду безпеки.
Працювати, навчатися, відпочивати, пересуватися містом – все це у Харкові зараз небезпечно. Та, якщо чесно, то небезпечно просто жити тут.
Що нас тут тримає? Вкрадене життя. Те, яке було і знов обов'язково буде. І щоб вона знову було, ми тут і залишаємося. Тому що на 1 вересня у школах не повинно бути так тихо. І війни не повинно бути.
Віта Яковлєва, Харків, InfoKava
