Сьогодні, 26 квітня, - День пам'яті трагедії на Чорнобильській АЕС. Я постійно повертаюся до цієї дати, і цьому є безліч причин. Наша сусідка, ще нічого не знаючи про Чорнобиль, приїхала з Київської області додому і почала скаржитися на сухість в роті і якісь дивні відчуття. Вона померла наступного дня після того, як про Чорнобиль заговорили - побіжно і ухильно. Її діти намагалися довести, що смерть нестарої ще жінки була спровокована аварією на ЧАЕС, та куди там... Мій молодший син народився через кілька місяців після катастрофи - дітей цього року народження медики будуть називати "чорнобильськими" і замовчувати те, що стан здоров'я дуже багатьох залежав від того, де народилася і росла дитина... Спалах захворювань щитовидної залози (я теж - серед всіх...) і молоді хлопці, які були кинуті в саме пекло атомного реактора - без засобів захисту і пояснень і пішли - у небо.... Таке не забути.
Ці спогади я записала кілька років тому і опублікувала в Фейсбуці. Вони поповнюються, і я хочу згадати про все ще раз.
Я добре пам'ятаю все, що було в ці дні. Ніяких хвилювань, ніяких повідомлень - "мір, труд, май"...
Про Чорнобиль почали говорити пізніше, і їхати люди звідти почали пізніше, коли навіть людині, яка погано розбирається у фізиці, стало зрозуміло, що сталася катастрофа вселенського масштабу. Правда, високі чини своїх дітей вивезли з Києва ще до тієї самої, сумно знаменитої першотравневої демонстрації. Вони вже знали?
На телеекрані, практично постійно, цілий місяць був один і той же чоловік, який намагався хоч щось донести до людей, не налякавши їх: Євген Павлович Веліхов, його так і називали в анонсах, всупереч всім канонам тележурналістики. Найвідоміший фізик, заступник директора інституту ядерної фізики імені Курчатова, академік...
Я слухала всі його включення зі штабу аварії в Чорнобилі: відчувалося, що людина відчуває величезну моральну важкість, при тому, що він повинен більше не сказати, аніж розповісти. Здавалося, що він весь час вирішує для себе одне питання: як же так сталося? І що буде далі? І якщо вже він не міг собі пояснити багато чого, то куди вже було щось зрозуміти нам - звичайним людям?
Пізніше я переглядала офіційні дані Веліхова для біографій - про Чорнобиль говорилося побіжно, між іншим, не хотілося, мабуть, згадувати. Але ж він, я тепер думаю, обтяжений непевним почуттям провини, поїхав туди практично неофіційно - тому що ніхто нічого не знав. Навіть те, що людям треба давати йод, Веліхову сказав по телефону його американський колега.
Але він намагався пояснити хоч щось. І потихеньку ставало ясно, з катастрофою якого масштабу ми зіткнулися.
А життєрадісний Михайло Горбачов, виступаючи по телебаченню (в Чорнобиль він не їздив), втішав нас: все добре, прекрасна маркіза, все добре, все добре...
У нашому будинку померла сусідка. Нічим не хворіла, ще не дуже стара, а тут раптом раз - і померла. Бабусі з нашого будинку обговорювали сумну подію і говорили, що "ця хмара! це точно хмара! вона померла від радіації - вона ж там була!"
Тоді ця тема була модною, нею пояснювали все. Але, можливо, вони були недалекі від істини?
Відразу з'явилося багато біженців. Майже через тридцять років я сама встану в їх ряди, хоч і з іншої причини, і поїду майже в ті самі місця, звідки до нас привозили мам з дітьми і вагітних жінок. Чоловіків не привозили.
Жінок з дітьми ставало все більше, вони були перелякані і зовсім без валіз: їм не дозволили взяти з собою ні-чо-го! Жодної речі! Оскільки нічого толком ніхто не пояснював, вони відчували себе пограбованими.
Їх селили в профілакторії горлівських підприємств. А Горлівка, між тим, була в шоці: куди ви їх везете? Людей, які, можливо, отримали дозу опромінення, привезли в промисловий центр, де: ртутний комбінат, два найбільших хімічних підприємства (тоді ще працював і "Стирол", який по-моєму, навіть і не мав ще своєї назви, а носив найменування хімкомбінат, і закритий від зовнішнього погляду хімзавод, на якому випускали тротил і різні військові примочки на кшталт отруйних речовин). У Горлівці працювали тоді дев'ять шахт і була величезна кількість інших підприємств менш небезпечних. І сюди - чорнобильських вагітних мам з тридцятикілометрової зони! Не знайшлося в усьому величезному Радянському Союзі чистого місця для українських дітей.
Я йшла центральною вулицею (я працювала на радіо, дуже близько до свого будинку), коли до мене підійшла дівчина трохи молодша за мене.
- Не підкажете, як пройти на вокзал? - звичайне запитання було поставлене з такою тугою, що не запитати в чому справа, я, журналіст, ніяк не могла. У дівчини раптом покотилися з очей сльози.
- Я з Ленінграда. Була на травневі свята в Києві. А тут раптом ця аварія. Нам ніхто нічого нормально не розповів, всі речі відібрали, повантажили на поїзд і вивезли за межі Києва. Фотоапарат розбили. Спасибі, хоч гроші і документи не відібрали...
- Тобто, як розбили? Випадково?
- Та ні, яке випадково - просто бахнули об асфальт - і все. Я ж в Києві на свята знімала. А у мене "ФЕД"... був... (цифрових фотоапаратів тоді не було).
- І далі, вивезли, і що?
- А що? Висадили десь під Києвом. А мені ж - в Ленінград! Я на попутках ось сюди приїхала, в Горлівку. Перший раз тут. Тільки що приїхала. Мене привіз водій на величезній такій машині - він з самого Чорнобиля їхав. Нас завезли на в'їзді кудись і почали мити машини з брандспойта - це називається деактивация. А до мене піднесли дозиметр і сказали: "Та ти ж вся світишся! Їдь скоріше додому, поки тебе тут не затримали!" Що це означає - "вся світишся"? Я помру?
І дівчина знову заплакала.
Я, як змогла, втішила її, посадила на автобус до залізничного вокзалу... Чи залишилася жива ця дівчинка, вся вина якої у тому, що вона з'їздила на свята в найзеленіше місто України?
Мій приятель Володя - відчайдушний гірничорятувальник, який був тоді командиром відділення, розповів мені, що бачив, коли їздив на ліквідацію аварії.
Він потрапив не в першу хвилю - тоді брали всіх підряд, як на війну, а в другу, коли вже стало зрозуміло, що відбувається і чого чекати надалі. Оскільки Володі було всього лише 23 роки, його запитали, чи є діти. Одна дочка у нього була, другу чекали. "Тоді придатний", - була відповідь, тим більше, що за спиною Володі був досвід хімічної аварії в литовському місті Іонава.
- Ми розгрібали завали на даху четвертого блоку. Зміна у нас була... дві хвилини. І відразу змінювалися. Ми розуміли, що недарма така "робота", але не до кінця. Тому особливо не заморочувалися - в таборі було досить весело, годували добре, зелень навколо, краса... Розуміти почали, коли, буквально, вже через місяці після повернення, наші хлопці почали втрачати здоров'я, а деякі і пішли з життя. А ми ж були - друга хвиля...
У Володі у військовому квитку (або паспорті, не пам'ятаю) був штамп, в якому було зазначено, скільки рентген він отримав під опроміненням. Цифра вражала...
А потім, через роки, від чорнобильців стали відмахуватися, як від обридлих мух - подумаєш, ліквідатори! Немає для вас - грошей, житла, поваги... Так, один раз на рік, як і ветеранів війни, згадували. Ось як сьогодні.
А вони боролися за життя. У всіх сенсах цього слова. І за наше, в тому числі.
Олександрина Кругленко, InfoKava
