"Підтримати"
Новини
Всі новини

Світлана Чернухіна: Маріуполь. Палітра емоцій того, хто побував у пеклі

Війна принесла мільйонам українців не лише лихо в будинок, а й величезну психологічну напругу. Люди по-різному справляються зі стресовою ситуацією. Є такі, що не витримують і стають морально зламаними. Але в більшості випадків вони проходять крізь цей вогонь і стають непохитними, готовими йти до кінця.

Світлана Чернухіна – з Маріуполя. 24 лютого він вивезла своїх дітей до Дніпра. Але там залишилися її рідні та близькі. І душа шукає можливості пережити все те, що зараз довкола нас. Це не лише про маріупольців – це про кожного, кому довелося через російських фашистів покинути свій будинок.

Заперечення, гнів, торг, депресія – це далеко не всі стадії переживання середньостатистичного маріупольця, якому вдалося вирватись із тотальної небезпеки. Є навіть такі почуття, яким ще не вигадали назви. Але ти їх точно зазнаєш, якщо у твоєму паспорті маріупольська прописка.

СТРАХ. Перше, що я зазнала, ще до того, як почалася війна, – це страх. Він супроводжує мене день у день, навіть коли я потрапила до умовно безпечного Дніпра, і до сьогодення. Спочатку страх був у тому, що Маріуполь першим потрапить “під роздачу”. Це сталося у момент, коли було оголошено про визнання Росією ОРДЛО. Потім був страх проводжати чоловіка на роботу по бойовій тривозі. Потім був страх того, що діти почнуть панікувати. Страх не виїхати з Маріуполя та виїжджати з Маріуполя. Страх того, що може “прилетіти” до мого рідного дому. Страх невідомості, коли зник зв'язок із містом. І поінформованості про те, що там немає жодних умов для нормального життя. Що б не відбувалося, завжди першим приходить він, іноді у супроводі ЖАХУ.

Коли бачиш загиблих дітей, Драмтеатр, що вибухнув, голодних людей у ​​кілометровій черзі за водою.

Страх накриває за одну секунду, коротким імпульсом від грудей до кінчиків пальців, все тіло стискається і відчувається як холод, від якого немає порятунку. Але він швидко змінюється іншим почуттям – рішучістю.

У момент, коли все всередині стискається, як пружина, починає накопичуватись енергія для якихось рішучих дій. Тремтять пальці стискаються в кулаки, тремтіння переходить у глибоке і рівне дихання. Ти вирішуєш, що Маріуполь - сильне місто і треба довіритись своїй армії. Що чоловіка треба підтримати і сказати, що чекаєш на нього живим і неушкодженим. Що дітям потрібна спокійна мати, і тоді вони не почнуть панікувати. Що виїжджати з Маріуполя потрібно для порятунку генофонду країни та допомоги своїм у тилу. Вирішуєш вірити у своїх рідних і не на секунду не сумніватися в їхній розсудливості, навіть коли про них немає звісток уже два тижні.

Після рішучості приходить зло. Ти чуєш відверту брехню і бачиш зруйновану інфраструктуру. Ти, маленька тендітна жінка 162 см на зріст, готова голими руками душити тих, хто віддає і виконує накази знищувати твоє місто, твій дім, твоє життя. Ця злість настільки сильна, що переходить у лють і щось схоже на сказ. Але неможливість згаяти це почуття, приходить відчуття власного БЕЗСИЛЛЯ.

І начебто ти щось робиш. Координуєш, волонтериш, допомагаєш у міру своїх сил, але все одно – це ніщо порівняно з тим, що треба зробити. Запити про допомогу накривають лавиною. Допомога потрібна всім - тим, хто залишився в Маріуполі, тим, хто бореться за Маріуполь, тим, хто хоче допомогти Маріуполю, тим, хто вибрався з Маріуполя, тим, хто шукає близьких з Маріуполя. А ти не можеш допомогти навіть сотому відсотку нужденних. І тут безсилля переходить у ВІДЧАЙ.

Відверто, кілька разів хотілося вчинити якесь божевільне самогубство. Взяти прапор України та піти пішки у бік Маріуполя через блокпости окупантів. Або оголосити голодування, вимагаючи доставки гуманітарки до рідного міста. Або хоч щось ще, щоб припинити жити в цьому пеклі з розумінням того, що ми приречені. Але рано чи пізно психіка починає шукати захисні ниточки НАДІЇ.

Надії на те, що війна ось-ось закінчиться, і всі перестануть стріляти. На те, що війська окупантів закінчаться чи дезертирують, і Маріуполь перестануть обстрілювати. На те, що Путіна застрелять його соратники. На все найкраще. І ось дивовижна властивість надії - це набуття приводів для ЩАСТЯ.

Як тільки мозок починає шукати зачіпки – він тут же їх знаходить. І ти починаєш радіти. Якимось маленьким перемогам і звичайним смскам із трьома літерами: “живий”. Радієш сонцю у вікні, яке не заховане чорним димом та гаревом. Тому, що повітряна тривога закінчилася збитим літаком супротивника. Чаю у чашці. Новим шкарпеткам. Дітям, які малюють “листівки” для бабусь та дідусів, що залишилися у Маріуполі.

Зі щастям і радістю з'являється ВИЗНАЧЕНІСТЬ. Розуміння того, що довгострокові плани – це зараз не для тебе. Плани можна будувати щонайбільше на завтра. Куплю продукти, схожу в аптеку, виведу дітей на свіже повітря, зроблю сотню дзвінків і напишу тисячу повідомлень. Зроблю запаси на випадок блокади Дніпра – наберу води до всіх каністр, знайду дрова, зроблю поличку з крупами. Спробую повернутися до пошуків роботи та обов'язково знайду для себе якийсь привід для радості попри все.

Я стала щовечора перед сном записувати сторіз в Інстаграм. Такий собі щоденник того, що сталося за день. І завжди намагаюся говорити про щось хороше, навіть якщо цілий день відбувалося пекло. Тому що таким же, як я потрібна підтримка. А відчуття КОРИСНОСТІ дуже допомагає рухатися далі і не скочуватися в ЗНЕВІРУ.

Ще досить часто доводиться стикатися з почуттям НЕРОЗУМІННЯ. Від того, що відбувається довкола, серед українців. Як люди знаходять сили лаятись один з одним, звинувачувати всіх навколо у всіх бідах – для мене залишається загадкою. Хтось вважає себе особливішим за інших, хтось скочується у відверту зраду. Адже наша мета зараз – вижити. І вижити ми зможемо тільки якщо ми всі – заразом, разом.

І від нескінченної боротьби настає ВТОМА. Не так фізична, як моральна. Починаєш замислюватися – а де взяти сили, як відпочити? Закриваєш новини та йдеш обіймати дітей. Малювати з ними листівки для бабусь і дідусів, розмовляти про щось просте і шукати в собі ДЮБОВ.

Зрештою, саме ЛЮБОВ врятує кожного з нас окремо і всіх нас разом узятих. Я - ВІРЮ.

А що ви зараз відчуваєте?

Светлана Чернухіна, Маріуполь - Дніпро

Спеціально для InfoKava


Підписуйтесь на аккаунт InfoKava.com в Twitter, Facebook або Telegram: в одній стрічці новин - все, що варто знати про події в Україні та в світі про політику, бізнес, культуру та економіку.
Ctrl
Enter
Если вы заметили ошибку в тексте
Выделите её и нажмите Ctrl+Enter
Также по теме
Показати ще новини