Світлана Чернухіна - людина по життю безстрашна (парашутист-екстремал, маркетолог, фотограф, айтішник - має багато умінь і професій) поїхала з Маріуполя до Дніпра після перших бомбардувань. Забрала дітей. Але там залишилися її найближчі люди: коханий, який ось-ось повинен був стати її чоловіком. Батьки. Дім. Тепер немає дому – ні її, ні будинку батьків – згоріли. Хтось передав, що батьки живі, та зв'язку з ними немає. З Маріуполя, мислимими та немислимими шляхами намагаються виїхати люди. До неї змогли прорватися друзі, також із дітьми. Нині вони живуть разом. А близькі – там...
Це – документальна розповідь. Щоденники війни.
“Ще 20 днів тому я була маркетологом у найбільшому інтернет-провайдері Маріуполя, фотографом та щасливою жінкою. Зараз я шукаю будь-яку дистанційну роботу, щоб нагодувати своїх дітей”.
Так починається моє резюме, яке я переклала англійською і відправила вже, напевно, сотні контактів.
22 лютого (ви ж пам'ятаєте цю магічну дату?) я фотографувала весілля, одне з 74 того дня в Маріуполі. Улюбленому, рідному Маріуполі, який розвивався, розквітав та мав круті перспективи. Мені трапилася дуже гарна пара. Вона – служить у ЗСУ, як і я стрибає з парашутом, але при цьому жіночна та ніжна. Він - набагато старший за неї, солідний і цікавий, шалено трепетно тримав її всю зйомку за руку. Я дивилася на наречену і бачила себе - я теж готувалася до свого весілля, мені шили сукню, ми вибирали обручки і думали, хто ж стане фотографом на весіллі двох фотографів.
Увечері цього дня на Театральній площі відбувся мітинг “Маріуполь – це Україна”. Тисячі людей прийшли після роботи просто підтримати одне одного. Там були усі мої друзі, активісти, волонтери, діти. З прапорами, красиві, усміхнені, повні оптимізму та патріотизму. Навіть Андрій Хливнюк прийшов - цього вечора у Драмтеатрі був концерт гурту "Бумбокс".
Все закінчилося о п'ятій ранку 24 лютого - мого майбутнього чоловіка, поліцейського, викликали на роботу по бойовій тривозі. Взяла в руки телефон та побачила пропущений від друга з Харкова. Передзвонила. "Нас бомбардують, ви там як?".
Відкрила новини та зрозуміла, що почалося пекло. У шкільних батьківських чатах почали активно обговорювати чи заняття будуть, а я пішла будити дітей, щоб спустити їх у безпечну частину нашого будинку, який ми купили буквально перед Новим роком в іпотеку. Іпотека… зараз це якось кумедно звучить. Як я дізналася потім, за п'ятдесят метрів від нашого будинку впав снаряд, і вікна будинку винесло. Але про це згодом.
- Діти, вставайте, сьогодні школа скасовується, почалася війна.
Чоловік дзвонив практично щогодини і повідомляв про повітряні тривоги. Ми вже навіть не піднімалися у свої кімнати – постелили ковдри та подушки на підлозі та відволікалися, як могли, від звуків вибухів. Це почали обстрілювати з градів мікрорайон Східний, думаю багато хто про нього чув ще у 2015-му. Тоді 24 січня від російських "Градів" загинула 31 людина.
Написала друзям зі Східного – приїжджайте до мене в центр, у мене тихіше, товстіші стіни та підвал. Через півтори години під звуки вибухів до мене у двір заїхало дві машини з жінками, дітьми та молодою хаскі.
Вибухи, повітряні тривоги, новини... Узяли Мелітополь. Ідуть на Бердянськ. Нас почали оточувати. Дзвінок від чоловіка: "Збирайте речі, у Дніпрі родичі запропонували перечекати у них, у Маріуполі залишатися небезпечно". Я не хотіла їхати. Мені здавалося, що краще під бомбардуванням, але разом. Друзі зі Східного почали збиратися – їм уже втрачати нічого, вони зі своїм будинком уже попрощалися. Чоловік приїхав додому за їжею та речами на перший час, повідомив, що поки що буде на роботі цілодобово. Наполягав на тому, щоб я теж виїжджала з дітьми, колоною із трьох машин їхати спокійніше. Тут заплакала моя восьмирічна дочка. Я почала збирати речі.
Збір речей був як у якомусь тумані.
– Документи?
– Взяла.
- Фотоапарат, ноутбук?
- Так, у рюкзаку...
У цей час син уже запихав у мій Daewoo Matiz кота, двох іграшкових м'яких акул та сумки з речами – все найпотрібніше за версією моїх дітей. Як з'ясувалося потім, ми навіть не взяли зубні щітки та гребінці.
Колона з трьох машин вирушила в дорогу. Я підкинула чоловіка на роботу, обійняла і попросила берегти себе. Живу щодня надією обійняти його знову.
Найбільше питань виникало на шляху до виїзду з міста. Ішли чутки, що нікого не випускають, і виїхати з міста вже не можна. Але на блокпосту нас пропустили, не зупиняючи. Далі було ще багато блокпостів, тільки на одному з них попросили показати багажники та побажали щасливої дороги.
Заправки на всьому шляху від Маріуполя до Запоріжжя вже були порожніми. Не працювали навіть кафе на WOG або Parallel, а в невеликих придорожніх крамничках приймали лише готівку, якої з собою було зовсім небагато.
У Запоріжжі ми змогли заправитися, у черзі простояли хвилин сорок, було обмеження – не більше як десять літрів у бак. Вже щастя – до Дніпра доїхати вистачить.
Я раніше бувала у Дніпрі, але цього разу я його не впізнала. Вулиці – абсолютно порожні, тільки поліцейські машини кудись мчали з увімкненими маячками. На нас чекала трикімнатна квартира на 12 осіб, собаку та кота. Але ми були щасливі заснути хоч на підлозі, але в тиші та безпеці.
Через тиждень у квартирі знову я залишилася одна разом із дітьми – всі інші поїхали далі, у бік Польщі. Їхали три доби до кордону, і Польща була переповнена нашими біженцями. Зараз вирішують, куди їхати далі, щоб мати можливість десь працювати та забезпечувати себе та дітей.
А Дніпро поступово оговтався від першого шоку і практично живе звичайним життям. Тут є зв'язок, світло, вода, їжа, тепло. Восьмого березня продавали квіти на вулицях. Спочатку мене це шокувало. Побачивши квіти - я плакала. Адже я знаю, що в Маріуполі зараз з кожним днем все гірше й гірше. Там лишилися мій майбутній чоловік, мої батьки, друзі, колеги. На щастя, сьогодні почали приїжджати ті, хто зміг виїхати на своїх автомобілях. Перші біженці з Маріуполя вже сидять на кухні квартири, що тимчасово стала моїм притулком, і із захопленням їдять борщ. Звичайний український борщ...
Светлана Чернухіна, Маріуполь - Дніпро
Спеціально для InfoKava
