Світлана Чернухіна - людина діяльна та енергійна. Оскільки займається екстремальними видами спорту, зокрема, стрибає з парашутом, навчилася приймати рішення за лічені частки секунди. Можливо, саме це дозволило їй на самому початку повномасштабної війни ухвалити єдино вірне рішення: негайно вивезти дітей із Маріуполя до Дніпра. Це зараз, коли Дніпро зазнав вже не одного ракетного удару російського агресора, обстрілюються всі регіони, можна замислитись: а чи залишилося в Україні по-справжньому безпечне місце? Але півтора місяці тому це було правильним рішенням. Насправді, прийняти його допомогли Світлані... діти.
Мені пощастило проживати цю війну із двома дітьми. Справді, пощастило. Якби не було дітей – я б, по-перше, залишилася у Маріуполі. А по-друге, опустила б руки чи провалилася б у депресію.
Прийняти швидке рішення про евакуацію мені допомогла восьмирічна донька, яка вночі 24 лютого сиділа на кухні і плакала, коли за вікном були чутні вибухи, а наші тимчасові гості з небезпечнішого району міста збиралися кудись поїхати.
Вона плакала не тому, що їй було страшно. Вона плакала, бо вже вирішила, що ми теж маємо виїхати, і доведеться нудьгувати за батьком, який досі у Маріуполі та з яким вона з другого березня не спілкувалася.
Син сказав: "Мамо, я пішов збирати речі, дай ключі від гаража". Синові скоро буде 15. Як і більшість підлітків – він різкий, суперечливий, і від того стосунки з ним досить складні. Але в той момент він теж вирішив за мене – ми їдемо.
Я тоді була у ступорі. Вважала, що мусить залишитися з чоловіком. Підтримувати тил. Волонтерити у місті. Дбати про 72-річну бабусю. Але на іншій чаші терезів були діти та їх спокій із безпекою.
"Беріть все найпотрібніше, я зберу Юрі вечерю". Поки пакувала чоловікові “тормозок” на роботу та складала документи зі своїми речами, діти завантажували машину. Вже потім, на одному з блокпостів, під час перевірки багажника я виявила двох величезних плюшевих акул – одну рожеву, іншу сіру. "Ти ж сама сказала взяти все найпотрібніше, я про них весь Новий рік мріяла!" Тоді я зрозуміла, що я не маю права на заперечення. Їй вони були в цій ситуації дуже потрібні.
Коли ми приїхали до Дніпра, наступного ранку виявилося, що діти не взяли ні зубних щіток, ні гребінців. І тоді довелося піти у магазин. То був мій маленький подвиг. Ноги на порозі квартири стали ватяними, мені здавалося, що в квартирі я в безпеці, а там, за дверима під'їзду, щось страшне. Але ж не залишати мені дітей із брудними зубами…
Так, крок за кроком, день за днем, саме діти ставали моїм особистим двигуном прогресу. Купівля продуктів, одягу, пошуки олівців для малювання і тіста для ліплення, прогулянки на свіжому повітрі... Я намагалася відслідковувати їхню поведінку і стан, але за фактом - моя поведінка і стан були набагато більш хвилюючими, ніж їх. Дочка ставила дорослі питання, син пропонував дорослі рішення. Хотів піти в'язати сітки до найближчого волонтерського штабу, потім підключився до кібервійськ. Через канікули чи карантин думок про навчання не було.
Дуже пощастило, що моя тимчасова квартира стала своєрідною “перевалковою базою” для переселенців із Маріуполя, і в нас у будинку постійно були діти різного віку. Дітлахи між собою дружили, спілкувалися, гралися і тим самим не напружували дорослих.
Якось я вирішила зайняти одного з гостей малюванням вигаданого героя. Тимофій щоразу припиняв мої спроби намалювати хоч якийсь елемент "із зони комфорту", домальовуючи своєму монстру шипи "щоб захищатися", сталеві крила "щоб відлітати від ворогів", довгі пазурі "щоб дряпати якщо схоплять". А маленький Єлисей після приїзду до Дніпра злякався грюку дверей в під'їзді і розплакався... Цим дітям доведеться ще довго відвикати від небезпеки, якщо взагалі колись відвикнуть.
Після закінчення карантинів та канікул постала потреба про продовження навчання. У Дніпрі школи працюють у форматі дистанційки. У Маріуполі моя Маша навчалася в гімназії за програмою “Інтелект України”, і нам дуже пощастило, що поряд із нашим новим тимчасовим будинком якраз є така школа. Сказати, що нас тепло прийняли – це нічого не сказати.
Маші одразу безкоштовно видали всі потрібні друковані зошити (які ми раніше купували самостійно) – деякі діти поїхали з Дніпра, і нам віддали їхні матеріали. Дітей пригостили апельсинами та цукерками, направили до волонтерського штабу, а ввечері доньці зробили розкішний подарунок – три пакети з новими речами, канцелярськими товарами та зворушливою до сліз листівкою з текстом “Робимо добро разом”. Кросівки, які були в одному із пакетів, Маша не хотіла знімати навіть перед сном.
Синові пощастило менше, деякі його однокласники після додавання до шкільного чату почали надзвонювати та обзивати. Але він сказав, що розбереться сам, дуже просив не втручатися. Практично одразу познайомився з дівчинкою-переселенкою із Сєверодонецька. Сьогодні вони ходили разом гуляти.
У волонтерському центрі, в який нас направили зі школи, дуже допомогли з одягом та взуттям. Ми їхали в зимовому, а надворі почало тепліти, чому діти були дуже раді, а я не дуже - взути та одягнути всіх було фінансово накладно. А ще – запросили на захід для дітей, організований будинком творчості. Запрошення прийняли з радістю.
З того дня я повернулася до своєї творчої частини – знову взяла до рук фотоапарат. Всі спроби навіть просто відкрити фоторюкзак до цього закінчувалися нападами сліз, тремтячими руками і небажанням щось робити. Але дітей я знімала з інтересом і навіть на якийсь момент змогла забути, що об'єднало всіх цих дітей.
Дітей з різних міст - Харків, Сєверодонецьк, Маріуполь, Мар'їнка... Різного віку - від зовсім маленьких до підлітків. Вони сиділи за столом та малювали листівки для українських військових. Ліпили щось із пластиліну. Бігали, сміялися, шуміли та балувалися. Але ніхто з батьків їх не сварив. Тому що діти, що балуються і шумлять, зараз - це розкіш.
Те, що сталося і продовжує відбуватися з восьмирічною Машею та п'ятнадцятирічним Владом з Маріуполя – це жахливо. Страшно подумати, як це відбивається на їхньій психіці. Але мої діти не сиділи тижнями під бомбардуванням. Не змушені були голодувати чи мерзнути у підвалі. Їм пощастило набагато більше, ніж багатьом іншим дітям з Маріуполя. Деякі з наших однокласників досі не виходять на зв'язок і ми не знаємо, що з ними. Убитих війною дітей уже сотні...
Светлана Чернухіна, Маріуполь - Дніпро
