"Підтримати"
Новини
Всі новини

"Я цивільна людина, я не військовий" - чому мер Маріуполя не вірив у війну

Маріуполь знаходиться в повній блокаді. Сотні тисяч людей вимушені були залишити свої домівки, щоб врятувати своє життя. Все частіше звучить страшна цифра в 20 тисяч загиблих в наслідок російської агресії. Люди, які нарешті дістаються безпечних міст, починають ставити питання: чому вони були такі безпорадні? Чому їх не евакуювали вчасно? Де взагалі був мер і чому він не рятував всіх.

- Ви не вірили у війну. Чому?

- Так, не вірив. Я цивільна людина, я не військовий. Я бачив війну тільки через призму спогадів моєї бабусі, яка пройшла через Другу світову і пам’ятає ці жахи. 

А ще я бачив теперішню російсько-українську війну під кутом 2014 року. Я багато про це думаю. Я не міг навіть уявити, що місто будуть знищувати. Вважав, що місто витримає оборону, постріляють і заспокоїться все. Це мене просто розриває зсередини.

В мене були підстави так думати.

Напередодні війни багато експертів  в один голос запевняли: війни не буде, сил росії на кордоні не достатньо для наступу.

Коли великий бізнес інвестує в Маріуполь мільярд, коли не зупиняє будівництво університету, то мабуть, тому, що теж не вірить у реальність війни.

Були у мене і інші причини для того, щоб не вірити у війну. Щоб ви розуміли, ще 15 лютого я був в Києві, зустрічався з представниками Європейського банку і отримав підтвердження фінансування на придбання ще 50 нових тролейбусів для Маріуполя. Я вважав, що вони теж щось знають, і що буде все добре, якщо вони погоджуються інвестувати в Маріуполь. Я мав тверде переконання, що наші європейські партнери не можуть інвестувати, якщо буде якась загроза місту.

Ну і звісно, автобуси, які ми отримали, були придбані за американські гроші. IFC фінансував проєкт, і ми отримували дозвіл на його реалізацію у Вашингтоні. Ну там-то точно знають про плани путіна, думав я. І це давало мені додаткову впевненість в тому, що війни не буде.

Наступного дня я зустрічався з послом Франції в Києві. Ми обговорювали наш водний проєкт і планували його розширення.

Ці всі фактори… Розумієте, я людина, яка живе в логічному світі. І той світ, в який я був занурений, він виглядав трошки по-іншому. Він був точно не про війну. Тому звичайно, коли почалась війна 24 лютого, а я  її побачив з вікон власної квартири на Лівобережжі Маріуполя, - я був шокований. Я не міг повірити. Але сталося те що сталося. І ми з командою почали реагувати на нові виклики, згідно до законів воєнного стану.

 - Як би в цілому ви оцінили стан міста напередодні війни? Запаси продуктів, бомбосховища.

- Ми багато зробили для допомоги військовим. Достатньо сказати, що бюджет, який ми виділили на потреби захисників Маріуполя, за 5 років збільшився з 5 до 50 мільйонів гривень на рік. Будь-яка потреба Нацгвардії, ЗСУ тощо виконувалась, всі витрати покривались з місцевого бюджету. А нас за це ще й критикували.

Але все-ж таки пропоную спочатку виграти війну, а потім вже будемо аналізувати ситуацію. І на це питання я відповім, коли війна закінчиться.

 - Давайте повернемось у 24 лютого. Як ви діяли після того, як отримали повідомлення про початок війни?

- Так, як і мав діяти. За законом про воєнний стан, 24 лютого я прибув до військової частини №3057. Командир частини очолив оборону Маріуполя. І я повідомив, що муніципалітет готовий виконувати задачі по організації оборони міста.

З цього часу я був підпорядкований голові військової адміністрації Павлу Кириленку. Власне, мої повноваження як мера звузились до забезпечення потреб оборони та життєдіяльності міста.

І ми почали це робити. Нам казали військові, де потрібно встановити захисні споруди – ми ставили. На території Азовсталі цілодобово варили протитанкові їжи. 

Ми за бюджетний кошт терміново викупили більшу частину продуктів, які можуть довго зберігатися, і заховали їх на базі КП Комунальник. Ми вважали, що надійно їх укрили. Але найшлись вороги, які здали координати. 2 березня склади були знищені прицільним вогнем окупантів.

Так місто частково залишилось без запасів харчів, які були заплановані під бомбосховищі.

Ситуація в Маріуполі змінювалась не за дні – за години. І ми намагались реагувати терміново на всі ці виклики.

Наприклад, раптом став зникати хліб. Ми домовились з компанією «Харвіст», та надала нам зерно, ми змололи його на Маріупольському хлібокомбінаті, дістали дріжджі, стали випікати хліб. Не дуже якісний у нас виходив, звісно, але це був соціальний хліб.

Наступний виклик – терміново розселити людей зі Східного та Сартани, які залишилися без домівок і не мали родичів, де б можна було сховатися. І ми стали селити людей в трьох гуртожитках. На базі 66 школи організували готування їжі. Готували як для цих людей, так і для територіальній оборони та інших військових.

Потім виникла проблема  з питною водою. Стали вирішувати, як доставляти воду цистернами.

І так ми намагались тримати місто, прибирати мусор, відновлювати комунікації електропостачання, поки це ще було можливо. Але настав час, коли вже ніхто нічого не міг зробити.

- Вас звинувачують в тому, що ви залишили Маріуполь. Коли це трапилось і чому?

- Взагалі я не збирався залишати місто. Навіть коли мені повідомили, що на мене полюють, навіть коли розстріляли мій дім – не збирався. Мені пояснювали,  що в місто зайшли ДРГ. Їх мета – захопити мене особисто, поставити під російським триколором і змусити розповідати про любов до росії. Або навпаки, сказати, що я дуже хворий і передаю керування містом якомусь Костянтину Іващенко наприклад. Такий план був у 2014-му році, коли Юрію Хотлубею терміново довелось «захворіти», а всі депутати отримали СМС, що зараз будуть обирати нового секретаря міськради:  замість Андрія Федая – Петра Іванова. (Під час хвороби мера його обов’язки, за законом, виконує секретар міськради. Тож план був поставити керувати містом російського агента Іванова, фактично усунувши діючого міського голову – ред.) Мене попереджали і наполягали. Бо є велика кількість засобів примусити людину робити те, що вона не хоче робити. Наказали хоча б не залишатись у місті вночі. Я зателефонував голові військової адміністрації Павлу Кириленку. І той сказав мені: «Виїжджайте (призначив точку, куди саме), створюйте там штаб оборони Маріуполя і після передислокації сил та засобів, повертайтесь". 

Я мав намір на ніч виїжджати до штабу, за межі Маріуполя, а вдень повертатись і працювати у місті.

Тож 26 лютого ввечері я виїхав з міста до штабу. Ми їхали разом з частиною команди. Вранці 27 лютого ми сіли в машини і вирушили до Маріуполя.

Двоє моїх заступників, яких до речі теж звинувачують, що вони залишили місто, в Маріуполь прорвались 27 лютого. А мій водій затримався на заправці. Там була довжелезна черга, ми затримались на годину. І не встигли проскочити. Під одним з населених пунктів ми потрапили в зону активних бойових дій. Ми думали, що нам – кінець. Коли розібрались, місцеві тероборонівці заборонили нам їхати далі. Нас просто не впустили до міста через важкі танкові бої. Ми вимушені були повернутись. В'їзд до міста вже був заблокований - росіяни взяли Маріуполь в облогу.

- Чому ви не оголошували про евакуацію одразу після початку війни? 

- Як це не оголошували? Ми казали людям про можливість евакуюватись. Ще в лютому Укрзалізниця організувала евакуаційні потяги з Маріуполя. Їх рушило три – на Західну Україну. Але ви знаєте, що ті потяги рушили з міста напівпорожніми? Ми говорили людям про можливість залишити місто, але мало хто захотів скористатися нею. Бо – давайте будемо чесними – не тільки я, більшість  маріупольців думала так само, війна буде, як в 2014-му. Постріляють-постріляють і домовляться. І все заспокоїться, і навіщо в такому випадку виїжджати.

Джерело: 0629.com.ua


Приєднуйтесь до нас у соцмережах Facebook, Telegram та Twitter.

Ctrl
Enter
Если вы заметили ошибку в тексте
Выделите её и нажмите Ctrl+Enter
Также по теме