Сьогодні росіяни знову вдарили по харкову. Знищили телевізійну вежу. А вочора... А позавчора... І так всі два роки - скільки йде повномасштабна війна. Харків'яни, які залишилися у місті, попри все, живуть своїм майже вже звичним життям - якщо можна звикнути до руйнувань і смертей. Віта Яковлєва, яка веде своєрідний щоденник війни, нотуючи навколишнє, згадала про один лише нещодавній епізод з життя міста. І це навіть була не доба, а декілька годин. Але, зважте, виявляється ще є люди, які можуть вважати, що у цій війні винен хтось, крнім росіян, - і це чи то Донецьк, чи Луганськ, чи Харків... Так і хочеться спитати таки х: люди, ви при своєму розумі?
Не буду нічого коментувати, просто розповім, як у мене минула сьогоднішня ніч і проходить день. Це особливо буде корисно почитати тим, хто періодично пише мені в коментарях, що у війні винен Харків. Ми ж тут російською розмовляємо. Тому й пишу російською, ну раз ми все одно в Харкові в усьому винні.
О 1.30 зателефонувала знайома, яка живе від мене за 700 метрів. Каже, шахед ударив у сусідній будинок, сильно кричать люди. Я живу в глибині району, мені не було видно. Але чути було добре, причому не один раз. І як росіяни вдарили по машинах ДСНС, убивши трьох рятувальників, які приїхали рятувати людей у розбитій триповерхівці, я теж добре чула. Вікна тремтіли.
О 8-й ранку йду в лікарню, яка поруч із розбитим будинком. З боку вибухів вибиті вікна, у коридорах гуляє протяг. Санітарки всередині методично змітають розбите скло, визираючи у вікна на розбитий будинок, і з почуттям власної гідності лають матом росіян. Я б лаяла без обмежень, від щирого серця, але жінки на роботі, їм не можна.
Незважаючи на вибиті вікна, всі на місці - і лікарі, і пацієнти. Працювати без вікон можна, отже, працюємо. Світло ж є.
Після лікарні, звісно, йду у двір розбитої триповерхівки - працювати свою роботу. Репортаж сам себе не зробить, а люди мають знати, що відбувається з Харковом.
У дворі рятувальники, поліція, волонтери. А це вже час сильно після обіду. Транспорт продовжує їздити сусідньою вулицею.
На розбитому даху - комунальники щось розбирають, у дворі - кран. Частина вікон уже забита ДСП. Волонтери розповідають, як уночі ховалися, коли була небезпека нових прильотів. Як допомагали 93-річній бабусі з верхнього 3-го поверху - він постраждав найсильніше. Кажуть, що разом з одним із загиблих рятувальників працював його син.
Поки поговорили і я пішла додому, ще кілька разів десь сильно гримнуло. За ідеєю треба падати на землю, але цього разу чомусь не потрапляли. Одразу, як і вночі, зателефонували рідні та колеги, питали, чи все гаразд, а то не зрозуміло, де мене носить.
Приходжу додому. Сідаю писати матеріал. Телефонує ще одна колега, яка живе на 15-му поверсі, і розповідає, що вночі чула "шахеди". Тому вони з котом відсиджувалися в тамбурі. Але при цьому вона нічим не відрізняється від мене в плані якоїсь харківської відбитості, назвемо цю нашу рідну, споконвічно харківську рису саме так. Вона вночі під "шахедів" вела телеграм-канал нашого медіа, повідомляючи підписникам про вибухи.
Лікарі з медсестрами зранку лікують людей, а будинок розбитий від них через дорогу. Рятувальники розгрібають завали і рятують людей, щоразу ризикуючи життям. Волонтери вовтузяться під обстрілами з 93-річними бабусями, у яких "шахед" розбив квартиру.
Комунальники одразу ж латають розбите житло, ось прямо моментально, і підтримують місто в стані набагато кращому, ніж у багатьох містах далеко від лінії фронту. А я ходжу писати репортажі, щоб люди знали правду про цю війну.
Тож навіть не сподівайтеся, суки, що ви знищите Харків. Відбиті харків'яни вам цього не дозволять. От тільки б ще ті наші, рідні українці, які сміють відкривати рота на харків'ян, що ми винні у війні, заткнулися. Бо звинувачувати нас у чомусь можуть тільки ті, хто третій рік живе на війні, в якій Україна бореться за себе і за свою свободу. А ви, хто таку дурість озвучує, нічого про цю війну не знаєте. Причому багато в чому завдяки Харкову та іншим прикордонним містам і селам.
Але ми не скаржимося, ні. Ми просто ввічливо просимо спочатку думати, а потім уже щось говорити. Будь ласка.
Віта Яковлєва, Харків
