Віта Яковлєва. Харківські щоденники Страшний досвід тиші

Багатьом людям, чия робота слово, сьогодні писати важко. Війна вбиває творчість, але й відкриває нові грані навколишнього світу. Матеріали стають коротшими, але в них часто міститься той потрібний сенс, який раніше міг би вилитися в лонгрід або нарис. А тут - коротко і дуже точно.

Ксения Голубева
Автор Ксения Голубева - Журналіст
2 хв читання

Віта Яковлєва з Харкова – про різні види тиші.

Останнім часом ловлю себе на думці, що мене стали дратувати люди. З ранку до дуже пізнього вечора у дворі кричать діти. Причому в нашому, хоча наша дитина одна, а решта 150 – з інших дворів. Але кричать у нас, подекуди настільки голосно, що заважають працювати, якщо відчинені вікна.

У центрі Харкова зараз майже завжди не проштовхнешся. На Римарській, куди прилетіло у вівторок і де величезна яма, і то аншлаг. Не тому, що ремонтують розбитий водогін – просто ходить багато народу. Хоча до війни це була дуже тиха вулиця.

У магазинах – черги, причому в будь-який час, хоч уранці, хоч удень, хоч увечері. Усі дружно хочуть отоваритися.

Та що казати, я тут учора хотіла тихо рілс зняти в парку Шевченка – ага, розмріялася, наївна. Там стільки народу, що постійно хтось потрапляв у кадр.

І ось коли я так починаю не любити людей, раптом чітко розумію, що таке щастя. Це коли місто живе, коли скрізь люди, шумно, метушливо. Тому що те, що було в Харкові минулого літа, це дуже страшно. І я точно не хочу повторювати той досвід. І тишу більше не хочу, хоча діти під вікнами іноді кричать ну дуже голосно.

Віта Яковлєва, Харків

ТЕГИ:
Поділитися статтею
Журналіст
Журналіст InfoKava. Пише про актуальні події в Україні та світі.
Коментарів немає

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *