Багатьом людям, чия робота слово, сьогодні писати важко. Війна вбиває творчість, але й відкриває нові грані навколишнього світу. Матеріали стають коротшими, але в них часто міститься той потрібний сенс, який раніше міг би вилитися в лонгрід або нарис. А тут - коротко і дуже точно.
Віта Яковлєва з Харкова - про різні види тиші.
Останнім часом ловлю себе на думці, що мене стали дратувати люди. З ранку до дуже пізнього вечора у дворі кричать діти. Причому в нашому, хоча наша дитина одна, а решта 150 - з інших дворів. Але кричать у нас, подекуди настільки голосно, що заважають працювати, якщо відчинені вікна.
У центрі Харкова зараз майже завжди не проштовхнешся. На Римарській, куди прилетіло у вівторок і де величезна яма, і то аншлаг. Не тому, що ремонтують розбитий водогін - просто ходить багато народу. Хоча до війни це була дуже тиха вулиця.
У магазинах - черги, причому в будь-який час, хоч уранці, хоч удень, хоч увечері. Усі дружно хочуть отоваритися.
Та що казати, я тут учора хотіла тихо рілс зняти в парку Шевченка - ага, розмріялася, наївна. Там стільки народу, що постійно хтось потрапляв у кадр.
І ось коли я так починаю не любити людей, раптом чітко розумію, що таке щастя. Це коли місто живе, коли скрізь люди, шумно, метушливо. Тому що те, що було в Харкові минулого літа, це дуже страшно. І я точно не хочу повторювати той досвід. І тишу більше не хочу, хоча діти під вікнами іноді кричать ну дуже голосно.
Віта Яковлєва, Харків
