Тетяна Малахова - відома публіцистка, поетеса і сценаристка співпрацює с нашим сайтом давно. Проживши багато років у Донбасі, вона завжди з болем спостерігає за тим, що там відбувається. І коли зустрічає людей, історії яких розривають душу (а таких там - тисячі), про деяких розповідає нам з вами. Остання така зустріч відбулася з сім'єю з Маріуполя. Це люди, які втратили все, але, на щастя, залишилися живими. Ось життєпис цієї родини останнього року нашого спільного життя.
Інколи здається, наче протягом дня від новин і подій у тебе всередині з’являється якась тріщина… вона викидає навколо себе десятки нових «гілочок» , і повільно розсипається…як на лобовому склі, коли автівка з чимось зіткнеться.... А потім щоранку ти збираєш ті колючі уламки, стулюєш, склеюєш і примушуєш себе встати і жити…
Того ранку моїм «уламкам» захотілося квітів. Багато різних рослин. Я намалювала в своїй уяві яскраві клумби і почала відкривати один за другим квіткові сайти, і, врешті-решт, обрала найкращий. Він буквально зачарував мене, притягував до себе, і я довго блукала його сторінками, обираючи рослини, які мені захотілось купити. «Нагулявшись» теплицями і грядками, я вже хотіла робити замовлення, але раптом чомусь вирішила подивитись, в якому місті знаходиться цей квітковий рай. І побачила в контакті - «місто Маріуполь».
Мене наче вдарило струмом... Квіти і Маріуполь. Розбитий і вбитий, чорний від диму і горя Маріуполь сьогодні і безмежна квітуча галявина вчора…
Я усвідомлювала, що цього раю вже немає… і все, що залишилось від нього - тільки цей сайт і ці світлини з барвистими рослинами. А ще сімейна світлина - щасливі мама, тато і донька, які мали свою власну справу і дарували свято людям. І коротка розповідь про сімейний бізнес, в який вклали душу і 20 років життя.
Я не могла заспокоїтись, доки не знайшла цю родину – Дмитра, Марину і доньку Дарину. Але спочатку я побачила їхній пост в ФБ:
«Доброго дня, наші дорогі клієнти! Я довго збиралась написати цей текст, але не мала сили або не хотіла до кінця усвідомлювати, що минулого життя вже нема. Ми втратили все. В наші теплиці було два прямих влучання, але і це орків не зупинило. Сусіди казали, що на нашу територію заїзжала руська "Газель" і щось вивозила.
В майже 50 років ми залишились без дому і без бізнесу, який будували і розвивали 20 років … Так, нам дивом вдалося виїхати з цього пекла живими і вивезти 80-ти річних батьків. Це насправді якесь диво, бо по нашій вулиці проходив фронт…»
І ось я тримаю в руках чашку з холодною кавою і слухаю схвильований голос Марини. І ми обидві тихо плачемо.
«…у нас було 25 соток, на яких ми вирощували квіти. Теплиці займали 10 соток. Напевне, за 20 років через наші руки пройшло більше двох мільйонів рослин. Ми кожну квітку вирощували з маленького насіннячка… і щороку надсилали рослини в горщиках більш ніж 10 000 клієнтам… Все знищили російські бомби, а що вціліло - насіння, квіти, горщики, добрива, рами - окупанти вивезли в Росію… уявляєте - крали професійний торф і дрова. Вони там і досі риються і крадуть…».
«… ми їхали в чому були… нічого не встигли взяти з дорогих речей… я в шоці схопила тільки свою норкову шубу … думали, може, на хліб і воду доведеться вимінювати…»
«…з нашої квартири все винесли. Навіть здерли ажурні накладки на вентиляцію…
«…ми жили в багатоповерховому будинку, і коли все почалося, зникла електрика, вода… ми переїхали до батьків, в їхній приватний будинок. Потім туди приїхали інші родичі, і ми ледве вміщалися. Неподалік стояв двоповерховий будинок чоловікового брата… туди також набилося багато людей. І одного разу, коли всі, на щастя, були на першому поверсі, в другий поверх влучила міна. Всі дивом залишися живі. І прийшли до нас… Нас було 18 душ. Ми їли по черзі, спали на підлозі на надувних матрацах, на яких плавали колись в морі… я не знала, скільки ми будемо так сидіти, і страшно все економила… варила кашу в великому казані і додавала трошки заморожених грибів, перцю… щоб було смачно і всі наїлись…»
«… потім залишатись в будинку стало небезпечно. І коли ми дізналися, що окупанти кинули бомбу на театр, то пішли в підвал. Що таке життя в підвалі, може уявити тільки той, хто в ньому жив. Одного разу чоловік вивів доньку в туалет, і як раз за домом впала міна… Я кілька хвилин була у невіданні - де вони, що з ними… це найстрашніші хвилини мого життя…»
«ми всі молилися за Україну. Взагалі, з 2014 року в нашому оточенні не було сепарів і зрадників, ми, українці, трималися разом».
«…у дворі сусідів стояв російський танк… було нестерпно страшно, і ми вирішили вирватись повз узбережжя… тільки берегом моря можна було проїхати. Але то була рулетка – хтось проїхав, когось вбили… цілими сім’ями горіли в автівках».
«…у нас в теплицях були робітники. Одне подружжя пішло за водою і їх разом вбило ракетою, а один знайомий хлопець захищав «Азовсталь»… пропав… ми про нього нічого не знаємо».
«…у нас була чудова квартира… вікна виходили на бульвар Шевченка. Я любила вранці дивитись з вікна на бульвар. А коли ми перелякані вилізли з підвалу і їхали з Маріуполя, то їхали повз бульвару… я подивилась на нього…наче прощалась… а бульвар був увесь в хрестах… море хрестів… навіть важко було порахувати, скільки могил там було».
«…ми були в пеклі…я не знаю, як ми з нього вийшли…»
Сьогодні Марина і Дмитро живуть в Білій Церкві. Наразі в звичайній орендованій квартирі немає нічого з минулого життя, крім тієї шуби, яку схопили в якомусь тумані, щоб поміняти на хліб і воду. Але подружжя не скаржиться на життя і дякує долі, що залишились живі. Вони працюють в тепличному господарстві, власниця якого 10 місяців тому почула про них і допомогла .
Марина і Дмитро дуже вдячні цій людині, яка не пройшла повз чужого горя і дала обом роботу. Але їм хочеться відродити свою справу і свій бізнес. Адже немає в Україні такого регіону, де б не росли квіти Марини і Дмитра - від Харкова до Херсона і Закарпаття, від Луганська до Волині…
На жаль, відновити свій бізнес сьогодні складно, важко і не часі. Звісно, є гранти. Але в них є обов’язкові умови, які для ВПО (внутрішньо переміщені особи) абсолютно не реальні. Найголовніші перешкоди - вимагання наявності землі у власності та великої кількості найманих працівників. Для біженців це абсолютно не реально. Ну яка власна земля у тих, хто вирвався з пекла в тому, в чому був? Тому мова поки не йде про відродження свого бізнесу на новому місці. Хіба що станеться якесь диво, і хтось їм допоможе.
Марина і Дмитро люблять свою справу і хочуть залишитись в цій царині - працювати з рослинами, займатись озелененням . В них є досвід і знання, і дуже успішний бізнес в минулому, який знищила Росія.
Друзі, якщо у вас є можливість, давайте допоможемо цій парі. Ні, вони не приймають і не шукають пожертви. Навпаки, і вони і їхні земляки, які виїхали, будь-яку вільну копійку передають на ЗСУ і моляться за перемогу України.
Можливо, комусь відомі програми або зацікавлені люди. Звісно, це довгий процес, але у Дмитра – великий досвід. Він може хоч зараз влитись в готове виробництво і підняти будь-яку ділянку роботи. Або приїхати на будь яку приватну садибу та виконати необхідну роботу по догляду за рослинами - захист рослин, підживлення, налаштування поливу тощо. Ми всі допомагаємо фронту, і без економіки та міцного тилу перемогти ворога і відробитись буде важко.
Звісно, квіти – не хліб. І сьогодні на вулицях українських міст і селищ не дуже багато квітів. Всі наші квіти на могилах героїв. Але після Перемоги ми будемо відбудовувати нашу квітучу Україну.
… Понад два мільйони квітів пройшло через їхні руки, десь вони збереглися і скоро зацвітуть, а десь лежать під металевими уламками. Але я впевнена, що оті сотні горщиків з квітами, які росіяни вивезли на свої болота, не приживуться, бо рослини люблять добрі і працьовиті руки.
Допоможемо нашим маріупольцям?
Сьогодні всі ми щодня збираємо себе як розтрощену чашку - стулюємо, склеюємо… і ті тріщини на душі ніколи не загояться. Відверто кажучи, я б, напевне, одного разу не зібрала себе до купи, аби не мої рідні і близькі, а інколи просто добрі люди, яких я ніколи не бачила в житті, але впевнена, що побачу і віддячу.
Прийде час, і квіти Марини і Дмитра знову розквітнуть по всій Україні. Квіти Маріуполя повинні воскреснути.
050 0254 47 73, 097 911-73-73 Дмитро і Марина Лафазан
P.S. Така ж сумна доля спіткала персиковий сад і трояндові поля їхніх батьків. Росія все перетворює на пекло.
Тетяна Малахова
