Війна змінила нас ... Ми стали більш дбайливо ставитися один до одного, бачити хороше в самому повсякденному, незважаючи на все жорстоке, що відбувається навколо нас і в цілому. І будь-яка хороша подія видається провісником добра.
Віта Яковлєва з Харкова - про головне у звичайному житті.
Останнім часом почуваюся маленькою дитиною, яка самозабутньо бреше мамі, що ні-ні, а сам нишком лізе туди, куди дорослі не пускають.
Сьогодні журналістів возили показувати будинки, які вже відновили у Харкові після прильотів. Потрібно бачити обличчя людей, яким повернули розбите житло. Тому що ці будинки постраждали дуже: не було цілих під'їздів, люди реально все втратили. І треба розуміти, що таких щасливчиків ще дуже мало, бо у Харкові пошкоджено 4600 житлових будинків. Це цифра по всіх - і сильно розбитих, і тих, хто отримав невеликі пошкодження.
Відбудовані будинки ми побачили у різних районах. Дивитись спокійно на Північну Салтівку не можна, сльози навертаються. Особливо коли бачиш, що у цих розбитих будинках із забитими OSB вікнами живуть люди. Чимало людей. І навіть бабусі ходять де-не-де.
Виїзд мерія призначила на 12, о 10:30 традиційно почалися прильоти. Всі їх послухали, традиційно побажали всього й більше отем стріляльникам, а потім поїхали дивитися вдома. Чому ні, якщо вже відстрілялися? Це Харків, ми вже рік так живемо.
Але мама після прильотів, звичайно, суворо покарала сидіти вдома, як усі нормальні люди. Само собою, всі сидимо вдома, все ж таки нормальні. І ось їду я в автобусі з журналістами та з мером і думаю: "Якщо подзвонить мама, що казати?". Був варіант відправити їй фото салону автобуса - ну не ж вона лаятиметься, якщо з нами мер, правильно? Пощастило, не подзвонила.
Потім я весь час намагалася ховатись так, щоб не потрапити до камери, але підійти ближче до мера. Не підійдеш, нічого не буде чути і потім розшифруватимеш неякісний запис. Ось тут не вийшло. Пролізти в щільному натовпі операторів неможливо, довелося заходити збоку.
Загалом, як тільки пішли новини, знайомі одразу почали надсилати фото зі мною, що ховається за мером, і питати, чого це я так маскуюся? Чого-чого, щоб мама раніше, поки я не повернуся додому, не побачила в новинах.
Мама побачила новини значно пізніше. Запитала, скільки я ще брешу. Я відповіла, що більше не буду, чесно. Дуже підозрюю, що мені ніхто не повірив – брехати я з дитинства так і не навчилася. Але я старанна, я навчуся... краще ховатись від камер, щоб не було доказів, що я не вдома. А якщо немає доказів, то я слухаюсь маму, сиджу вдома і взагалі ніколи не брешу. Чесно-чесно.
PS Мене дуже вразили ці салтівські вікна. Як не дивно, це одне із найемоційніших військових вражень на сьогоднішній день.
Віта Яковлєва, Харків, InfoKava
