30 вересня Харків чергове обстріляли. Тепер вони б'ють прицільно по центру муста та жилих спорудах і міській інфраструктурі. Загинули люди...
Автор "Харківських щоденників" Віта Яковлєва опинилася під обстрілами...
Це було справжнє пекло. Сходила я, називається, до лікаря до обласної лікарні. Іду назад Сумською. Дивлюся, куди позавчора прилетіло біля багатостраждальної обладміністрації. У будинках поруч вікон немає, на подвір'ї розбито.
Паралельно розмовляю телефоном із мамою. Розповідаю їй, що, дякувати Богу, начебто не сильно потрапило, принаймні, на перший погляд. Що людей на вулиці чимало, що, незважаючи ні на що, вони нас не залякають своїми ракетами. Харків вистоїть у будь-якому разі.
Проходжу далі до Оперного театру. Закінчую розмову з мамою - це мені пощастило, що вона нічого не чула. Фотографую клумби, які роблять милі тітоньки із Зеленбуду. Вони, до речі, сиділи поряд на лавці.
І тут розпочалося. Довбало так, що тітоньок як вітром здуло. Усі десять розчинилися буквально на очах. Куди втекли, не знаю. Я рвонулася до театру і вниз сходами. Там, так би мовити, постать, яка дах підтримує, все закриває. Хоча навряд, але більше тікати не було куди.
Зі мною разом сховалися чоловік років 60 і бабуся з авоською. Вибухів було не менше 10. Здавалося, довбає десь дуже поряд і над головою. Ми, ті ще фахівці, почули ППО. І далі, поки шаліло, заспокоювали себе тим, що це наші.
Потім із підземеллів оперного до нас вийшла працівниця театру. Її ми теж професійно заспокоїли, що це наші тих мочають. Так думати нам було легше, не так страшно, коли воно поруч гримить.
Працівниця сказала, що наші молодці - ми в них віримо. І що вона прочитала, як з Білгорода багато хто їде, бо там стріляють. І це добре, що там стріляють. Ми їх до себе не кликали, не можна безкарно вбивати мирне населення. Ніде не можна, але ми це почали.
Ховалися ми хвилин десять. Потім вирішили, що вже безпечно і почали розходитися. Чоловік ще раз повторив, що це були наші, і помахав усім рукою: "Тихого дня, дівчата! Слава Україні!"
- Героям слава! - бадьоро відрапортувала бабуся і потягла кудись свою авоську.
Я пішла до кафе, терміново треба було випити чаю. Нерви. Там і прочитала у пабліках, що був артобстріл центру Харкова. 5 людей загинуло, 9 поранено. Поцілили у будинок, у дитячий садок. "Ми не стріляємо у мирне населення та об'єкти громадянської інфраструктури", - кажуть вони...
Мама зателефонувала, коли я вже була у метро. Там, до речі, багато людей перечікувало повітряну тривогу. Вона розпочалася вже після того, як обстріляли центр. Коли ховалися біля театру, сирени ми не чули.
- Все нормально, - кажу мамі, - їду додому. І в кафе чаю попила, так. Ні, не ходжу де небезпечно, сховалась, коли стріляли, звісно.
А що ще казати мамі?
Мою розмову по телефону почули ті, що сиділи поруч. Незабаром піввагона обговорювало обстріл. Багато хто теж був у центрі, всі чули. У когось у лікарні знайомі, вони одразу зателефонували, що везуть поранених. Хтось набирав своїх, які мешкають біля місць, куди прилетіло.
На кінцевій, виходячи з вагону, ми теж хотіли один одному тихого дня і обов'язково "Слава Україні!". Бо ми разом, бо Харків все одно цих не боїться, бо не можна забирати у людей рідну хату. Вони цього не пробачать та не забудуть.
Це ті квіти, якими я милувалася біля оперного театру. Поки не розпочався артобстріл.
Жінка з нашого будинку була саме в тому районі, який обстрілювали. Розповідає, що їм якийсь чоловік відкрив під'їзд багатоповерхівки, щоби сховалися. Там і пересиділи. А потім у метро її накрило – плакала, тряслися руки.
Виходить, я смілива – не плакала, тільки чай у кафе пила дуже-дуже швидко. Хоч і гарячий.
Віта Яковлєва, Харків, InfoKava
