Кожен з нас, особливо ті, хто мешкає в небезпечних регіонах, з жахом відганяє від себе думку про те, що, не дай боже, трапиться щось непередбачене, і ти раптом захворієш. І що тоді?
Віта Яковлєва продовжує спостерігати за звичайним життям фронтового міста, яке щодня відчуває прильоти та десятки повітряних тривог.
Єдине місце у місті, де почуваєшся як до війни, це лікарні. Ті ж лікарі, які постійно кудись ідуть під час прийому пацієнтів, бо саме зараз у них дуже термінові лікарські справи. Прийом іде, а вони ходять. Ті ж бабусі та дідусі у черзі, які йдуть у поліклініку не стільки лікуватися, скільки спілкуватися. Головне – обговорити всі новини, огляд та лікування – лише після обговорення.
Мене занесло до лікаря із сіалоаденітом. Теж не знаєте, що це таке? Його навіть вимовити важко, не те що знати. Загалом, це запалення слинної залози. Коли в тебе щока, як у хом'яка, який заштовхав за неї штук десять горіхів. А якщо поїсти, то вона стає розміром із усі 15 горіхів.
Мені ще пощастило, не дуже боліло. Але ситуація та ще: справа надвечір, щока напухла на порожньому місці, куди з нею йти, незрозуміло – терапевт, стоматолог, хірург? І комендантська година, бо чекати до ночі, може, саме минеться, страшно.
У результаті потрапила до інфекціоніста. Відразу поставили правильний діагноз, і вилікували порівняно швидко, за що лікарю дякую.
Тепер я знаю, що цей самий сіалоаденіт зустрічається не так і рідко. Що штука це бридка, якщо вчасно не почати лікувати. І що, крім ліків та полоскань, корисно... смоктати сухарі. Із чорного хліба. Смішно, але реально допомагає.
Зараз моя щока знову гарна. Але періодично треба ходити до лікарів. І сама собі дивуюсь, але мене не дратують ні ходіння лікарів, ні багато стареньких, які приходять просто поговорити. Раніше – так. Зараз, якщо не чути, як за вікном гримить і стріляє, ти просто насолоджуєшся звичним життям.
Таким, яким воно було у нас до війни...
Віта Яковлєва, Харків, InfoKava
