1045 загиблих мирних жителів лише Бучанського району Київської області, і більшість з них розстріляні російськими загарбниками.
Правоохоронці фіксують військові злочини окупантів та збирають докази для міжнародних судів. У Бородянці ексгумували півсотні тіл загиблих, з них не всі впізнали родичі.
Місцеві чоловіки допомагають розкопувати загиблих, яких люди ховали тут у саду біля лікарні у Бородянці під дулами російських окупантів. Надія плаче біля могили сина, якого не стало четвертого дня після повномасштабного російського вторгнення. Російські окупанти розстріляли Костянтина, коли той разом із однокласником йшов уздовж дороги. «Він йшов із хлопцями, вони всі впали, а він не встиг упасти. Хрещена мати зателефонувала, сказала, що Костика немає, і чоловік поїхав, знайшов його. Два тижні чекали, доки дозволять щось, не дозволяли», — розповідає жінка.
Понад десяток БТРів та купа озброєних російських армійців у селищі – така 67-річна жінка запам'ятала окупацію Бородянки. Після поховання сина в чоловіка Надії російські військові потрапили з автомата, коли той їхав машиною по селищу. Чоловік зазнав тяжких поранень, але вижив. У те, що втратила сина, навіть біля розкопаного тіла не хоче вірити. «Я всім показую його фотографію, щоправда, не хотів одружитися. "Я в 40 років одружуся", - сказав мені. Не вийшло навіть у 40. Навіть у друзів вибачався, чи відчувала душа його», — додає Надія.
З дев'яти ексгумованих у Бородянці мирних людей, яких росіяни розстрілювали, правоохоронці досі не можуть встановити двох – чоловіка та жінку. Після звільнення містечка нашими армійцями виявлено близько півсотні загиблих цивільних, які мають кульові поранення і не брали участь у бойових діях.
Попередньо судові медексперти кажуть, що їх розстріляли саме з автоматичної зброї. Цифра загиблих людей від рук російського агресора досягла 1045 осіб, і більшість – це Бучанський район. Це громадянські люди, які не мають відношення ні до ТРВ, ні до військових формувань», — зазначає голова нацполіції Київщини Андрій Небітов.
Сергій не стримує сліз, згадуючи, як ховав 15-річну Катю біля свого двору, де поряд поховані односельці. Дівчина зазнала тяжких осколкових поранень, тікаючи з батьками з Гостомелю. За її життя на операційному столі боролися медики місцевої лікарні, але поразки виявилися смертельними. «На кільці тут, на Варшавці, або снаряд, або міна щось потрапило», — розповідає зі сльозами чоловік.
Вона того ж віку, що й онук Сергія Івана, вони разом навчалися у школі. «Коли ще був зв'язок, я побачив повідомлення у шкільній групі, що Каті Шишкіної більше з нами немає. А потім уже за кілька днів я бачу, що мій дідусь пішов на город. Допоміг закопати на перепоховання і він мені розповів, кого він поховав», — розповідає Іван.
Сергій показує, як разом із синами переобладнав буржуйку в духовку посеред двору, щоб годувати сім'ю у дні окупації російськими військами. Пшеницю, яку тримали для курей, мололи в кавомолці, з того й пекли хліб. Під час ворожого обстрілу, який не припинявся тут довгих 35 днів, вони вдесятьох ховалися в холодному підвалі, серед них зовсім маленькі Сергієві онуки. Дідусь їх заспокоює та обіцяє, що обстрілів уже не буде.
