Евакуація - не прогулянка. Люди приїжджають з розхитаними нервами, у них в душі незагойні рани, дехто навіть боїться згадувати те, що бачили очі... А вночі, коли настає така незвична тиша, надходять спогади. З ними впоратися ще важче... А як рідним, яких розкидало по світах... Навіть подумати важко..
Ксенія Костюченко, яка вже вдруге переживає воєнну біду, ділиться своїми думками.
Мама запитує як справи. Писати, що все нормально, звісно, можна, але тільки в тому випадку, якщо співрозмовник в такому ж становищі, і це “нормально” сприймається на одному рівні. “Нормально” можу написати свекрусі, бо розуміємо одна одну без зайвих слів. Я бачу її через кілометри, вона, думаю, бачить мене, і наші паузи - ми розуміємо - тільки тоді, якщо от зараз у обох комок в горлі, та і так все ясно, що тут казати… Ми ж обидві подвійні переселенки і наші квартири в Горлівці в двох кроках.
Мамі важливо знати, що я тримаюсь. І вона готова до подробиць. Я її, звісно, намагаюся берегти, бо знаю в якому вона зараз стані. Але розумію, що якщо буду відповідати нещиро, їй буде ще важче. Тому розказую все підряд: і як до мене на уроки ходять діти і як мене дивує і тішить, що їх багато. І як Юрка ходить до садочка. І що в Харкові під обстрілами саджають квіти, уявляєш? Ніколи не думала, що це доведе мене до сліз. І хто мені написав вперше за багато років і як це було приємно. Розповідаю, як малий хоче додому і як зміг про це сказати (це окрема історія, але треба розуміти, що такий рівень здавався абсолютно недосяжним для нас). Як в квартирі не маю духовки, тому вперше за 16 років не пектиму паски. Як вирішили, що виручати з дому важливі речі будемо через чотири місяці після початку війни, як і в 2014, просто поставили собі таке обмеження.
Вона пише, бідна ти моя дитина, як же тобі не пощастило, як же не пощастило вам всім…
А я думаю: бідна ти моя матуся. Ти ж в росії з повним розумінням всього жаху. Ти самотня як ніколи, ти мовчиш в абсолютному пеклі, всередині тебе крик, попіл, безперервний гул та білоглазі зомбаки. Так, фізично ти не в тюрмі, але вільно дихати ти не можеш.
Мені ще пощастило, мамочка, я українка в Україні. На твоєму місці я б точно з глузду з’їхала …
Мені навіть соромно за те, наскільки мені пощастило.
Ми нормально виїжджали з Харкова. Ну як нормально. Нормально було б 24 загрузити машину та поїхати на захід. Але з машиною не склалося, ми її не встигли купити. Тому так, було не просто, не одразу, було страшно, але ми виїхали нормально.
Ми нормально оселилися в Чернівцях. Спочатку здавалося, що умови трохи тимчасові: і за ціною, і за зручністю. Але виявилося, що це найкращій варіант з усіх на той момент можливих.
Ми в Чернівцях знімаємо квартиру разом з близькими друзями. Квартира досить гарна, як мінімум велика. Три кімнати: дві спальні та кухня-їдальня, де стоїть ще одне ліжко. В спальнях ліжка і шафи, в одній навіть телевізор. Там живуть дорослі з малюками. В кухні на великому ліжку мешкає підліток. На початку було два підлітки, вони спали разом, їм було зручно, бо вони знають один одну з немовлячого віку, купалися разом у ванні, разом сиділи на горщиках, тож напруги не було. А потім дівчину відправили за кордон довчатися в школі, бо 11 клас. А мій син залишився, тому як пан володіє цілим спальним місцем сам-один. Плата за такі привілеї - ми зранку біля нього збираємо дітей у садочки, снідаємо, потім працюємо. Можливо, це не найкращий початок дня для підлітка, який заснув добре якщо до світанку. Але він завжди може перейти з ковдрою до нашої спальні і доспати.
Для кухні в цій кімнаті виділили біля двох метрів простору. Насправді небагато в порівнянні з тим, до чого я встигла звикнути, але цілком достатньо, як виявилося, якщо готує хтось один.
Цей хтось один - я. Взяла на себе кухарські обов’язки тому, що на початку в мене не було роботи, на відміну від інших дорослих. Ну і готую я смачно та різноманітно.
А ще в нас два туалети. ДВА ТУАЛЕТИ! Тільки через це можна бути впевненим, що бог нас любить і піклується про наше щастя.
Нам не просто нормально, нам чудово разом. Звісно, трохи не вистачає усамітнення, але це розкіш в наш час. В нас приблизно однакові побутові звички, багато тем для розмов, нам є що пригадати і про що мріяти разом. Ми навіть можемо одягом мінятися і купувати один шампунь на всіх.
Наші малюки відвідують садочки, кожен свій. Їм подобається.
Наприклад, діти з групи мого Юрка сьогодні пекли пасочки. Людинка прийшла додому задоволена із своїм витвором в руках. Оченята блищать, посмішка на все личко.
В нас нормально з грошима: ніхто не втратив роботу. Ну я половину втратила, але це було навіть добре, бо комусь з дорослих треба мати час в таких умовах. Мій час коштував найменше, насправді, тому якщо б стояло питання кому звільнятися - відповідь була б очевидна.
Ми маємо сили працювати, допомагати один одному, Харкову, сусідам, ЗСУ.
Вважаю, що нам реально пощастило.
І тому трохи все ж таки соромно.
Це таке дуже розповсюджене зараз відчуття.
Старший син каже: було б круто, якщо б в нашому всесвіті була якась нехай не найпотужніша, але магія. Наприклад, щоб можна було прийти до якогось чаклуна і заказати перенесення болю з одної людини на іншу. І якщо б можна було взяти собі частину страждань маріупольців, думаю, не залишилося б жодного неохопленого українця. Збирали б гроші на цей обряд, стояли б у черзі, навіть билися б через нахабство особливо охочих. І щоб можна було приходити декілька разів, ну, наприклад, раз на два дні. Всім було б легше.
Ксенія Костюченко, Горлівка-Харків-Чернівці
