Карабаський конфлікт - приклад протиріч між правами націй та народів на самовизначення з одного боку та принципом територіальної цілісності держав з іншого. Але не тільки. Це також свідоцтво дивної, а подекуди й злочинної національної політики керівництва спочатку Російської імперії, а згодом СРСР, який був, на перший погляд, союзною, а при більш глибокому погляді - тоталітарною централізованною державою.
Недолуга російська а згодом й радянська національна політика виражалася, перш за все, в тому, як "нарізалися" кордони "незалежних союзних держав", "автономних республік" чи "автономних округів". Землі тасувалися, як колода карт в руках шахраїв. Що в кого відбирали та що куди додавали, визначалося не стільки якоюсь необхідністю, скільки політичними інтересами еліт. Менш за все враховувалися національні інтереси, інтереси окремих етнічних груп та застарілі етнічні конфлікти. Вважалося, що все можна "владнати" силою та примусом. Врешті решт такий підхід призвів до низки кривавих конфліктів у новий час. Зокрема - до жорстких конфліктів на Кавказі, яким Росія володіла та керувала із початку дев'ятнадцятого століття.
Конфлікту майже 2,5 тисячі років
Зазирнувши на майже дві з половиною тисячі років назад, важко визначити, хто насправді винен у низці війн та сутичок, що тягнуться ще з IV століття до нашої ери між православними вірменами та персидською Кавказською Албанією, що згодом стала мусульманським Азербайджаном.
Спочатку Нагірний Карабах (Арцах) входив до Великої Вірменії. Потім ця держава ослабла й частина її територій разом із Карабахом відійшла Персії у складі її вассалу - Албанії. Згодом спірні землі керувалися арабами. З IX століття у нагірній частині Карабаху хозяйнували вірмени, а у низов'ях - тюрки-мусульмани.
1813 рік. Російська політика на Кавказі
Наприкінці XVIII століття Нагірний Карабах став частиною мусульманського Карабаського ханства, а з 1813 року у складі цього ханства увійшов до складу Російської імперії.
Ось з цього моменту Росія й почала свою політику щодо населення цих спірних земель.
Спочатку у Карабасі вірмен було небагато: це був мусульманський край. Але Росія почала переселяти сюди вірмен із Іранського Азербайджану, бо вважала за необхідне підтримати православних "братів" на противагу "ненадійним" мусульманам. Ця політика призвела до того, що Нагірний Карабах заселелили здебільшого вірмени - їх стало майже 95%. Азербайджан був невдоволений цією політикою, бо вважав ці землі своїми. Саме це на початку XX століття двічі (у 1905—1907 та 1918—1920 рр.) спричинило те, що край ставав ареною кровавих вірмено-азербайджанських війн.
Вже за часів СРСР, у 1921 році, постановою Політбюро ЦК РКП(б) Нагірний Карабах був включений до складу Азербайджанської РСР зі створенням автономії (НКАО — Нагірно-Карабаська автономна область). Це викликало невдоволення вірмен, що протягом багатьох десятиліть після цього рішення вимагали приєднання НКАО до Вірменії.
Надії на те, що конфлікт вщухне сам собою бо "час лікує", не справдилися. Він розгорівся із новою силою майже через 70 років потому, у 1987 році, коли СРСР вже дихав на ладан, а його народи побачили для себе можливість нарешті вирішити застарілі національні питання.
1987 рік. Війна
У серпні 1987 активісти-вірмени почали збір підписів серед вірменського населення під зверненням на підтримку вимоги про передачу Карабаху Вірменії. Керівництво Азербайджанської РСР і Компартії Азербайджану, зі свого боку, намагалося задіяти наявні командно-бюрократичні важелі, сподіваючись врегулювати ситуацію.
Керівництво СРСР не особливо переймалися етнічним корінням конфліктів у Союзі, бо вірили у силу наднаціональних тенденцій у великій різнобарвній країні. Вони чи-то щиро бажали, чи то хотіли вважати, що для людини важливіше її радянський статус, а національність чи етнічна приналежність - дещо другорядне. Вони вже багато років так виховували дітей і не думали, що війна може статися між громадянами однієї країни, яку нібито цементували інтернаціональні лозунги. Виявилося, что інтернаціоналізм не працює там, де йдеться про віру, традиції, а головне - про землю, яка вважається власністю тієї чи іншої етнічної групи. Так сталося у Карабасі. А потім саме так сталося й у Чечні. Кавказ, де живуть маленькі й тому дуже амбітні народи (бо без амбіцій маленьким не вижити), особливо чутливий до того, що тут вважається несправедливістю.
Чи винен був Азербайджан у розв'язуванні конфлікту, коли мова йшлася про приналежність Карабаху, який вони вважали своєю територією? Важки сказати. Бо Карабах був у складі Азербайджану вже майже 70 років. Бо у Європі після Другої світової війни діє доктрина сталості кордонів та неможливості їх перегляду. Бо Конституція Азербайджану, як і будь-якої іншої держави світу, забороняла спроби змінювати кордони, вважаючи це злочином проти держави, та зрадою.
Чи винна була Вірменія у ескалації конфлікту? Не менш важке питання. Вірменія згадувала давні часи, коли Карабах належав їй та підтримувала бажання карабаських родичів об'єднатися. Підтримувала, попри протести азербайджанського населення Карабаху. Це й призвело до загострення конфлікту.
16 листопада 1987 року радник президента СРСР Михайла Горбачова, вірменин Абел Аганбегян, виступаючи в Парижі, висловився на захист приєднання Карабаху до Вірменії.
Далі - знайомий сценарій: конфлікт, кров, ОБСЄ, Мінська група з урегулювання (Росія, Франція та США), самопроголошена Карабаська республіка, группи країн, що підтримували сторони конфлікту...
У 1994 році сторони підписали Бішкекський протокол про перемир'я між Вірменією, Азербайджаном та самопроголошеною Нагорно-Карабаською республікою. Але, попри перемір'я, Азербайджан вважає Карабах своєю територією, Карабах вважає себе незалежною республікою, а Вірмения вважає Карабах своєю історичною провінцією.
А потім вмер СРСР. Азербайджан та Вірменія стали незалежними державами. Нагорно-Карабаська республіка залишилася невизнаною. До конфлікту долучилася Турція на стороні Азербайджану. Росія традиційно підтримує Вірменію, а Вірменія - у свою чергу підтримує самопроголошену незалежність Карабаху.
1998 рік. Карабах "у складі Азербайджану"
У1998 році Мінська група запропонувала вважати «Нагірний Карабах - державним і територіальним утворенням у формі Республіки, що утворює спільну державу з Азербайджаном в його міжнародно визнаних кордонах». Вірменія прийняла пропозицію, Азербайджан — ні, тому що "утворення" такого формату - справжній головний біль й низка проблем для країни.
Вам це нічого не нагадує?
Далі - знову: переговори, зустрічі, референдуми, вибори у Карабасі, й конфлікти, конфлікти, конфлікти... Смерть, кров, взаємні звинувачення і безнадія...
19 лютого 2004 — в навчальному закладі НАТО в Будапешті лейтенант ЗС Азербайджану Раміль Сафаров, зарубав сокирою сплячого вірменського військовослужбовця — 26-річного лейтенанта Гургена Маркаряна. Обидва офіцери вивчали англійську мову в рамках програми НАТО «Партнерство заради миру».
Символічно та страшно.
Політики повинні були б зрозуміти, що це дурний знак: конфлікт ніде не подівся, він жевріє под попелом спалених надій та готовий спалахнути кожної миті...
Азербайджан продовжує вимагати віддати йому його території. Вірменія вимагає відмовитися від цієї думки, бо у Карабасі живуть переважно вірмени.
У 2016 році - чотириденна війна. Вірменам вдалося встановити контроль над Карабахом.
2020 рік. Чергове загострнення чи повномасштабна війна?
27 вересня Азербайджан повідомив, що його військові позиції та мирні населені пункти були обстріляні вірменами з Карабаху, через що у Баку вирішили почати "широкомасштабну контрнаступальну операцію". Водночас Єреван називає так дії супротивника заздалегідь спланованою провокацією Азербайджану за підтримки Туреччини. Бої почалися по всій лінії фронту в Карабаху. Обидві країни ввели військовий стан та запровадили мобілізацію.
Вже дві доби конфлікт виглядає як повномасштабна війна із застосуванням важкої артилерії, безпілотників та танків. Є повідомлення про сотні загиблих військових. Пишуть й про жертви серед мирного населення. Світова спільнота закликає до перемір'я та переговорів, але це нікого не зупиняє.
Аналітики вважають позицію Азербайджана більш сильною. В нього сучасна армія, підтримка не тільки Турції, а й інших країн регіону та значно сильніша економіка. Вірменія меньша та слабша й економічно, й у військовому сенсі,а ще - в неї лише один союзник, Росія. Якщо вона не підтримає маленьку Вірменію, та залишиться сам на сам із проблемами.
Турція вже висловила свою всебічну підтримку Азербайджану.
Росія поки що займає позицію вичікування та закликає сторони припинити воєнні дії.
Аналітики кажуть: побоюється Туреччини, яка легко "розкотала" її в Лівії. У разі відкритої підтримки Вірменії, Росія може спровокувати переростання конфлікту з локального у регіональний, а можливо, і в глобальний, якщо враховувати, що Туреччина є членом НАТО.
У російських ЗМІ та у соцмережах пишуть про те, що вже до 20 тисяч росіян виявили гаряче бажання піти воювати із Азербайджаном на боці Вірменії.
Зранку 29 вересня...
Азербайджан оточив частину військ Карабаху та поставив їм та Вірменії ультиматум: вимагає здаватися й обіцяє полоненим виконання відносно них Женевської конвенції. Керівництво Азербайджану попередило "окупантів", що кожна озброєна людина при спробі спротиву буде знищена.
Прогнозів про перебіг подій зараз ніхто не робить. Світова спільнота поки що закликає сторони одуматися та чекає, можливо, рішення Росії.
А поки мовчать люди - за них говорять гармати...
Ірина Шевченко, Ізюм
P.S.
І ще важливий момент.
Багато хто зараз взявся порівнювати ситуацію в Карабасі і в Донбасі.
На перший погляд, дійсно, дуже схоже: дві країни і клаптик землі між ними, населення якого претендує на самовизначення. На однному боці Туреччина з НАТО, на іншому - Росія. І Мінська платформа, яка якось раптом дискредитувала себе, не зумівши налагодити діалог влади з власним народом, але все ще претендуючи на арбітраж в складних міжнародних конфліктах.
Насправді, крім зовнішніх обставин, нічого спільного в цих конфліктах немає.
У Карабасі лоб у лоб зійшлися два абсолютно різних, анітрохи не споріднених етноси, з різними мовами, різними релігіями, різними укладами життя і абсолютно різним менталітетом. І, до речі, без будь-якої можливості ці розходження перебороти. Їх конфлікту більше двох тисяч років, за які він обріс болем, кров'ю, образами і міфами. Можна сказати, що там - зіткнення світових релігій і цивілізацій: православ'я і мусульманства. А якщо взяти Росію і Туреччину, які зараз стоять за конфліктуючими країнами, це теж сотні років воєн і розборок за панування в Чорному морі і Ціркумпонтійскій зоні. Це приблизно рівні за силою держави, які з'ясовують, "хто в домі господар". У місцевому, регіональному домі.
У Донбасі - православ'я з обох боків.
У Донбасі - російсько-українській конфлікт, якому не більше 300 років, під час яких два різних, але все ж близьких етноси перемішалися на величезних територіях.
Якщо в Карабасі азербайджанцям протистоїть ІНШИЙ народ, вірмени, чисельність яких становить до 80 відсотків від усього населення, то в Донбасі... ну, ось самі ж росіяни запевняють, що ми "один нарід", і що ділити нам нічого!
Так, українці не хочуть бути з росіянами "одним народом" і наполягають на тому, що ми різні. І практично всі довоєнні соцопитування констатували, що українців в Донбасі - більшість, а власне "русских", яких більш правильно називати росіянами, тому що там багато етносів намішано, максимум - 25-35 відсотків. Тобто, приблизно третина, яка зараз намагається робити погоду під керівництвом всюдисущої Росії.
Карабах для НАТО мало що значить. Це локальний конфлікт, і учасники там локальні.
Україна для НАТО - куди більш важлива. І україно-російська війна зачіпає інтереси куди більшого числа держав, ніж Росія з Туреччиною та Азербайджан з Вірменією.
Карабах, опинившись в Азербайджані, не змінить менталітет і вектор розвитку.
Україна, повернувши Донбас із Кримом та убезпечивши себе від Росії, увійде в нову для себе парадигму буття.
Отже, незважаючи на всякі там мінські ОБСЄшні схожості, Донбас за визначенням - не Карабах.
А Україна - не Росія...
