Все коли-небудь закінчується. І безповоротно йде у минуле. І ми не хочемо потім повертатися, не хочемо аналізувати, не хочемо занурюватися у почуття провини. Ми все звалюємо на долю, на те, що ми маленькі люди і нічого не вирішуємо. Ми мільйонним хором волаємо до небес: "А що я міг зробити один?"
У нас залишилося трохи більше сорока годин для того, щоб прийняти рішення.
Якийсь сакральний сороковник: поблукати, попустувати, подивитися, як двоє дивних людей влаштовують нам дивну виставу для того, щоб змусити дивно вчинити, а потім все життя маятися питанням: а якби галочку - та в іншу би клітинку?
Але історія не має варіанту "якби", і наша галочка буде в ній прописана пером, слід від якого не вирубати ніякими обставинами, ніякими надіями і ніякими жартами.
Два дні і дві ночі простояти, протриматися і - не промахнутися, не помилитися клітинкою.
Не думаю, що ми всі відчували якусь відповідальність, коли обирали Кучму, тому що час був якимось ілюзорно-мирним. А потім він перетворився в епоху Відсіченої Голови...
А у 2004-му році ми робили вибір в помаранчевому тумані, у захваті свободи вибору, в упевненості, що всесильні і вже схопили когось там за бороду. А потім виявилося, що ця борода - належить дону Карабасу.
В 2014-му ми гнали цього дона аж до самого Дону, йшли під кулі, прикриваючись пластиковими щитами, на смерть стояли в ДАПі і знову вірили, що тепер-то вже точно все всерйоз і назавжди...
А потім виявилося, що все це фарс, шоу, насмішка і просто матриця, якою управляє з-за ширми маленька товстенька людинка за допомогою зелених окулярів: знімаєш їх - і всі смарагди стають просто дешевими скельцями...
Правда, зняти їх не так просто. Тому що вони приросли. І тепер, щоб побачити світ таким, яким він є насправді - потрібно віддирати ці окуляри від себе з м'ясом.
Можливо, там, на стадіоні "Олімпійському" відбудеться диво, і зелені лінзи зникнуть, розіб'ються на дрібні шматочки, звільнять наш розум... можливо...
А можливо - через чергові п'ять пропащих років ми знову побачимо щось протилежне тому, чого зараз очікуємо...
Вам не страшно?
Мені не страшно, але...
Як сказав одного разу в своїй епіграмі на якогось поета Куріцина, що зазіхнув на Пушкіна, довгоногий, довговидий і дуже розумний радянський гуморист Іванов - передчуття мучить великого поета...
Сьогодні передчуття мучить всіх, хто ще не розучився думати.
А час невблаганно наближає нас до Рубікону...
Ірина Шевченко, Харків, InfoKava