«Маховик тотального реформування» в Україні зачепив, звісно, й систему освіти. У квітні 2017 року Національна Рада реформ підтримала концепцію «нової української школи» та рекомендувала парламенту прискорити розгляд у другому читанні закону «Про освіту», а також про інклюзивну освіту.
«Стратегічне завдання – впровадження реформи Нова українська школа, в перший клас якої діти підуть у 2018 році. Це потребує створення нового Держстандарту спочатку для початкової, а потім для базової та старшої школи». Оптимізм та ентузіазм Лілії Гриневич є зрозумілими, вона міністр і на неї буде покладена відповідальність за реформування. Її заступники також світяться переконаністю в успіхові, хвилюючись більше за свої посади, аніж за зміст реформи. Ще є велика кількість «упирів», в органах місцевого самоврядування, які з задоволенням потирають руки в очікуванні на фінансові потоки з держбюджету.
Очевидно, реформування українського освітнього середовища є гостро актуальним. Також очевидною є необхідність почати з середньої школи. Яким чином відбувається проведення реформи? З новими гаслами, яскравими картинками, але старими методами і зі старими «кадрами». Розглянемо деякі аспекти зазначеної реформи середньої освіти.
Найперше, звісно, це особа вчителя. А вчити у «нових» школах хто буде? «Кваліфікація вчителя – найбільший виклик» для Міністерства освіти й науки України. А я би ще додала: вік і ступінь «старечого маразму», що йде в нерозривній парі із совдепівською свідомістю. Відомий факт, що «досвідчені кадри – почесні вчителі» - це невід’ємні частина будь-якої школи України, і боротися з ними рівнозначно смертному вироку. Вчителі-пенсіонери часів СССР залишаються у школах, незважаючи ні на які реформи та вимоги МОН, а молоді вчителі можуть лише намагатися скласти їм конкуренцію. Це є результатом тривалого в часі негативного відбору в професію: через низькі зарплати та низький соціальний статус, непрестижність професії, неякісну педагогічну освіту, впровадження корупційних схем.
Закон «Про освіту» гарантує вчителям вибір курсів підвищення кваліфікації (тепер вони матимуть можливість піти в іншу організацію, яка пропонує тренінг про інклюзивну освіту, чи сучасні методики викладання, а не тільки в інститут післядипломної освіти). Проте зараз в Україні відсутні такі установи, де можна таку послугу отримати. І незрозуміло, яким чином буде фінансуватися цей процес, хто буде акредитувати подібні курси чи заклади.
Друге болюче питання – «автономія школи». Продовжуючи совдепівську практику, МОН України залишає за школами лише можливість «самостійно формувати освітні програми, складати навчальні плани і програми з навчальних предметів». А фінансові питання – зась! Будуть вирішувати органи місцевого самоврядування. Зважаючи на «централізовану децентралізацію», гроші будуть ділитися між декількома «учасниками освітнього процесу»: ОТГ, міські, районні або обласні ради, районні або обласні держадміністрації. «Повна прозорість фінансування закладів освіти» (проект Закону «Про освіту» запроваджує рівноправність доступу до бюджетного фінансування закладів освіти усіх форм власності) звучить смішно у нинішній ситуації тотальної корумпованості усіх гілок державної влади. Допоки фінансування шкіл лежить в руках нелюстрованих державних органів влади – не може бути ніякої прозорості та справедливості!
Ще один совєтський анахронізм, який насправді відбирає у шкіл «автономію»: обрання керівника школи «на конкурсних засадах», на контрактній основі. Він зможе обіймати посаду не більше як два терміни поспіль, тобто не більше десяти років. При цьому директор школи є «ручним» для органів місцевого самоврядування, бо саме вони проводять ці «конкурсні засади», визначаючи найбільш благонадійного та лояльного до влади директора. Корупційні схеми – працюють!
Залишається незрозуміло, яким чином запропоноване МОН фінансування «гроші за дитиною» буде реалізоване, як це допоможе покращити доступ до освіти, чи її якість. Тепер ясно тільки те, що гроші у вигляді цільових грантів будуть спрямовуватися в школи, де навчаються діти з особливими потребами, та те, що гроші йтимуть у приватні заклади. При чому, у приватних навчальних закладах вчаться діти які особливо цього не потребують. Іншими словами, «грантові гроші» знову будуть успішно дерибанитись між органами державної влади.
Вислухавши оптимістичні прогнози реформування МОН та необхідний розмір його фінансування, Мінфін відповів, що «держбюджет не гумовий». «Підготовлений до прийняття законопроект фінансово не забезпечений. Ресурси на реалізацію законопроекту не закладені у 3-річній Бюджетній резолюції. Потрібно враховувати можливості держбюджету та можливості економіки. Прийняття законопроекту в такій редакції - це черговий популістський крок, бо навіщо приймати закони, які в подальшому не буде можливості профінансувати?..» - сказав міністр фінансів Олександр Данилюк.
Фінансово незабезпеченим залишається створення нового центрального органу виконавчої влади – Державної служби якості освіти та її територіальних органів, Національного агентства кваліфікації, проведення сертифікації вчителів тощо. «Реалізацію цього законопроекту можна забезпечити лише шляхом скорочення більше половини педагогічних і науково-педагогічних працівників, скороченням витрат на обороноздатність країни або суттєвим збільшенням дефіциту держбюджету та зростанням державного боргу, що є неприпустими заходами».
Тобто маємо знову ситуацію, коли політики хочуть (бо МВФ вимагає), але не можуть фундаментально і якісно провести освітянську реформу.
Ірина Боднар-Коваленко
azov.press
