Зазвичай європейці презирливо спостерігають за президентськими перегонами в США. Але нинішня боротьба за посаду голови держави викликає у них незвичне та некомфортне відчуття заздрості.Незважаючи на всі безглуздості, що супроводжують американські праймеріз і кокуси, на всю брехню («Перевіряти заяви Трампа на достовірність просто немає сенсу», - написав нещодавно американський журналіст Майкл Кінслі); на нещадну агресію між кандидатами чи їхні фальшиві прояви любові («Ми любимо тебе, Нью-Гемпшире!»), незважаючи на все це, запал та енергія балотувальників, багатьом з яких за 60, а то і за 70 років, не можуть не вражати.
Безумовно, значний приз – Білий дім. Але для такого азарту кандидатам одного призу мало, їм потрібна віра: віра не тільки в себе, але й у державу, в її високе призначення. Віра, яка запалює нью-йоркських мільярдерів, нейрохірургів на пенсії, колишніх топ-менеджерів, губернаторів, сенаторів і членів Конгресу. В усіх кандидатів за плечима великі досягнення, але вони ризикнули вступити в президентські перегони попри те, що можуть програти, а якщо виграють, то їм доведеться забути про особисте життя.
Кошти, витрачені на кампанію, і азарт, як і раніше, вражають європейців. А ентузіазм американців викликає у них заздрість. Там, де у виборчому процесі США залишився потужний заряд енергії, європейцям, ймовірно, просто бракує впевненості.
Європа дрейфує серед гострих каменів
Європа дрейфує серед гострих каменів. Пластир, наклеєний на Грецію, очевидно, не витримає. Державний борг країни становить вже 190% ВНП, що змусило МВФ припинити будь-яке подальше кредитування грецької економіки. Фонд не вірить у її стійкість. Економічне зростання Італії майже непомітне; за прогнозами МВФ, за умови поточної політики зростання італійської економіки в наступні три роки становитиме не більше 1%. Навіть гірше, Італія зазнає втрат й у виробництві: радикальні зміни на ринку праці реалізовані хіба що наполовину, а найбільш непопулярні заходи, наприклад, зниження зарплат – ще попереду.
Щодо Франції, то за результатами першого кварталу цього року вона продемонструє 0,4% зростання, що, безсумнівно, краще, ніж 0,2% в останньому кварталі 2015-го. Але Європейська комісія сумнівається в тому, що країні вдасться скоротити державний дефіцит більш ніж на 3% (як того вимагають правила єврозони). Також у країні зберігається високий рівень безробіття. У Польщі та Угорщині до влади прийшли уряди, що проявляють до Євросоюзу (членства в якому вони вимагали), швидше, презирство, ніж прихильність. Колишній редактор французького видання Le Monde Наталі Нугайред (Natalie Nougayrède) пише, що «Польща та Угорщина, об'єднані авторитарними і націоналістичними настроями, можуть просувати свій політичний союз серед сусідів, у яких спостерігається зростання популізму».
Президент України Петро Порошенко минулого тижня сказав Ангелі Меркель, що Росія готується до війни, а його міністр економіки пішов у відставку, не бажаючи бути «ширмою для відвертої корупції» в українському уряді. Євросоюз підтверджував намір прийняти Україну, але поки не знаходить для неї місця.
Сирійський президент Башар аль-Асад за підтримки російської армії змушує тисячі сирійців бігти з країни, ті прямують переважно до Туреччини. Але за повідомленнями грецьких ЗМІ, Туреччина погрожує надіслати їх усіх до Греції. Цього тижня як мінімум 27 мігрантів, включаючи 11 дітей, загинули, намагаючись дістатися з Туреччини до Греції. Тепер це стало практично повсякденним явищем. Усі плани щодо переселення біженців провалилися через відмову країн-членів ЄС прийняти запропоновані їм квоти.
Усі перелічені складні питання стали предметом для злісних перепалок і безрезультатних засідань міністрів і політиків. Якщо б у ЄС було відчуття азарту та динамічності, можна було б використати цю енергію для створення Сполучених Штатів Європи, які б стали багатою і могутньою державою з 500-мільйонним населенням і другою за величиною силою в рамках демократичного Заходу – те, про що мріяли засновники ЄС. Тоді проблеми були б меншими, а повага – більшою. Але цього не станеться з багатьох добрих – переважно демократичних – причин. Ось чому чимала частина часу та сил витрачається на міждержавні узгодження й сперечання. Євросоюз став водостоком для політичної сили, а не резервуаром.
Друзі стежать за дрейфом Європи з відчаєм, вороги – з насолодою. Якщо Великобританія проголосує проти продовження членства в ЄС на референдумі, який, імовірно, відбудеться в червні цього року, рана може стати смертельною. Мрія перетворюється на кошмар, від якого неможливо прокинутися.
Нещодавно ми робили репортаж для Інституту Reuters на тему того, як Євросоюз представлений у засобах масової інформації. Спільно з італійською журналісткою Крістіною Марконі ми взяли інтерв'ю у десятків брюссельських кореспондентів, багато з них приєдналися за власною ініціативою, оскільки поділяли ідею єдиної, мирної та динамічної Європи. Одним із найпристрасніших був впливовий німецький коментатор Дірк Шумер, який протягом багатьох років працював на німецьке видання Frankfurter Allgemeine Zeitung, а тепер – на Die Welt. За останні роки він пройшов шлях від пристрасті до прикрого розчарування, написавши, що «політичне життя організації, яка колись ґрунтувалася на ідеї солідарності та інтеграції, тепер деградує до змагань між популістами і шантажистами... Ситуація не просто безнадійна, вона – безпросвітна».
Коли ідеалісти втрачають свої ідеали, проблеми стають нездоланними. Саме в такому стані зараз перебуває Європа – її звичне презирство до американської виборчої метушні змінилося нападом марної заздрості.
