"Мій дім — Радянський Союз",— часто повторюю я, дивуючи співрозмовників, і не криводушу при цьому. Новою штаб-квартирою для мене стала Литва, до того ж, вперше побувавши в Україні в 1990 році, я в певному сенсі так ніколи звідти і не поїхав.
Мене, як емоційного і психологічного емігранта, більше не вражають багато речей в цій частині світу, що стали тут повсякденністю. В чомусь навіть пристосувався, наприклад, зараз зайнятий відразу на чотирьох-п'яти роботах, як і будь-який виходець з колишнього СРСР, змушений крутитися, щоб вижити. Але коли я розповідаю про це голландським друзям, у них очі рогом лізуть.
Ще один приклад. У всіх є певне виховання, риси характеру, передані нам як через ДНК, так і за допомогою соціальних норм, і позбутися їх неможливо. От я ніколи не запізнююсь (у Голландії це правило), ба більше — завжди приходжу заздалегідь, щоб підготуватися. Але мої друзі та знайомі з України, з огляду на все, цього не розуміють. Лише деякі з них приходять вчасно.
Навіщо будувати плани, якщо ти гадки не маєш, яким буде завтра?
Якось мені довелося долучитися до великого російсько-голландського проекту в Санкт-Петербурзі. Не бізнес, але правила гри були ті самі. Отже. Напередодні різних заходів виключно заради голландських партнерів обговорювалася детальна програма зустрічей. Але я знав, що після прильоту все ще кілька разів зміниться, програма стане іншою, а то і зовсім організується на місці. Інакше кажучи: ніхто нічого не продумував наперед. Узгоджувалося одне, а робилося зовсім інше.
Для жителів Заходу це справжнє жахіття, доказ некомпетентності та незацікавленості. А для росіян це особливість культури виживання, в якій вирішувати доводиться на місці, оскільки сьогоднішня реальність може принципово відрізнятися від завтрашньої. Навіщо будувати плани, якщо ти гадки не маєш, яким буде завтра?
Відмінності торкнулися і виховання дітей в голландсько-пострадянській сім'ї, створивши ряд складнощів. Батьки в колишньому СРСР хочуть, щоб їхні діти мали все, чого не було у них самих,— дати дітям можливість подорожувати, заробляти гроші та бути впевненими в їхньому майбутньому. Але ми, розбещені європейці, мислимо інакше: якщо дитина хоче чогось досягти, вона має зробити це самостійно. Згідно з нашими цінностями, діти можуть робити улюблену справу, навіть якщо вона не приносить багато грошей. Також діти нічого не повинні отримувати просто так, а батьки підтримують їх лише певною мірою та певний період.
У колишнього голови моєї організації в Голландії було багато незаміжніх тіточок. Кожна після своєї смерті передавала свої гроші тим, які залишилися, поки справа не дійшла до останньої. Голова був її улюбленим племінником, тому весь свій статок (чималу суму) вона залишила йому. Той своєю чергою простежив, щоб багатство не дісталося його дітям. "Вони в змозі подбати про себе самі",— заявив він, віддавши гроші на благодійність.
Звісно, все поступово міняється. У колишніх радянських республіках підростають покоління, які вважають своєю домівкою весь світ і вільні від батьківських обмежень. В аеропортах або барах їх не відрізнити від мешканців Заходу — вони так само вдягаються і так само поводяться. Вони звільнилися від СРСР, іноді самі того не розуміючи.
Але це стосується не всіх. Перебуваючи в Росії, я часто порівнював атмосферу цієї країни з українською. І звернув увагу, що визначальну для поведінки росіян роль відіграє страх. Страх, імплантований на генетичному рівні за допомогою терору. І він досі залишається частиною щоденного життя росіян.
А ось в Україні страх зник. І це сталося ще до Майдану. Власне, я гадаю, якби в українців лишився страх, Майдан і його перемога були б неможливі. Для мене це принципова відмінність, і вона дає надію. Покоління, що позбавилося страху, усвідомило, що світ належить йому, і неодмінно доб'ється успіху.
Тим часом я намагаюся побороти в собі як західну пунктуальність, так і українську недбалість. Я застряг десь посередині, як корабель у відкритому морі. Але мені дуже цікаво.
Робер ван Ворен -нВ