Є точка зору, що ми ніяк не можемо знайти братів по розуму саме тому, що цивілізації ядерний поріг не переступають ніколи.
Тобто, всі цивілізації, які досягли приблизно нашого рівня розвитку, в підсумку знищують себе самі у взаємній атомної війні. Саме тому космос порожній.
Тобто середній термін тривалості життя технічно розвинутої цивілізації вимірюється тисячоліттями, якщо не століттями.
У крайніх варіаціях цього припущення, можливо, що саме тому ми всі походимо від від невеличкої групки хомо сапієнсів, які вижили в Африці п'ятдесят тисяч років тому.
Можливо, це навіть закон природи - цивілізації технічно і науково розвиваються завжди швидше, ніж морально і етично.
І в підсумку, наскільки б глибоко більшість планети вже не почала усвідомлювати одну банальну, найпростішу, як і все геніальне, і таку ж геніальну у своїй основоположній простоті як E = mc2, але чомусь настільки складну до розуміння думку - вбивати не можна. Вбивати людей не можна. Ні заради чого. Ні заради будь-якої великої ідеї. Це ж так просто - в результаті все одно знайдеться який-небудь аятолла, або сверхсакральний повелитель духовності та скреп, або великий кім-ін-керманич, великий, до слова, вчений і експериментатор, який навчив кілька мільйонів хомо сапієнсів жерти траву. І, незважаючи на те, що ми цей поріг вже майже-майже переступили, вже майже вийшли з підземель Морії, якими блукали тисячоліттями, і майже перебралися через міст над безоднею, куди вже був скинутий демон зла, ксенофобії, невігластва, ненависті і людоїдства , він в останньому відчайдушному пориві не дати Гендальфу з товаришами піти у світ.
Ну, загалом, великими триметровими субтильними створіннями з величезним мозком і сумними очима, що прилетіли в машині часу з тридцять першого століття, щоб відвезти нас в щасливий побудований ними на Тау-Кіта світ без болю, несправедливості і страждань, не стає вже ніхто.
І все починається спочатку. Від чергової забутої богом жменьки диких племен, що вижили в печерах Африки. Які після великого вогню і великого грому в черговий раз вилазять зі своїх печер і дивляться на падіння з неба великих холодних білих мух, які десь там, за тисячі кілометрів, звідки і прилетів великий грім, називаються "ядерна зима".
І, дивлячись на новини, що надходять з великого світу я щоразу ловлю себе на думці, що день за днем, місяць за місяцем, стаю дедалі затятішим прихильником цієї теорії.
Мізки деяких представників цього світу явно не встигають за зброєю, яка опинилася в їх розпорядженні.
Загалом, як би там не було, але у мене стійке відчуття, що якщо ядерний поріг існує - то ми навіть не те, що підійшли до нього впритул.
Ми на ньому вже стоїмо.
Аркадій Бабченко - НВ
