У дивовижному стані країна підійшла до 2016 року. Послабилася напруга російсько-української війни, армія міцнішає щогодини, країна семимильними кроками просувається до енергетичної незалежності від Газпрому, проведено президентські, парламентські і місцеві вибори, які підтвердили плюралізм, який уже дорослішає. І хоча в суспільстві накопичується втома, підтримка змін залишається стабільно високою. Здавалося б, ось він — ідеальний час для реформ і трансформації країни, що так довго відкладалася, з пострадянської в європейську.Однак ми спостерігаємо інше. Розсварена коаліція насилу набирає голоси навіть для очевидно необхідних законопроектів. Ключові реформи: податкова, децентралізація — заблоковані. Критично важливі: нова виборча система, стратегія повернення Криму і Донбасу — навіть не на порядку денному. Просте питання призначення перевиборів у Кривому Розі перетворилося в гаряче протистояння. Що відбувається?
Частина відповіді лежить на поверхні: стає гірше, тому що більше не страшно.
Російська агресія захлинулася. Вона і далі становить загрозу для безпеки і цілісності країни, але здатність протистояти їй зміцнилася. Значна частина суспільства розслабилася: грім не гримить — мужик не хреститься. У Львові консерватори і ліберали, вчорашні сусіди по Майдану, з новою силою пішли в боротьбу один проти одного. У Києві система корупції, що зачаїлася на короткий час, почала приходити до тями і повернулася до природного стану політичної мімікрії для отримання вигоди.
Втім, є й інша, менш помітна, але стратегічно важлива причина пробуксовування реформ: у влади і агентів змін закінчилося бачення.
Хоча в суспільстві накопичується втома, підтримка змін залишається високою
У момент, коли потрібно було терміново гасити пожежу, питання здебільшого не виникали, і всі розуміли, що робити. Питання почали виникати пізніше, коли реформи вийшли за межі простого, зрозумілого і очевидного, коли настав час ухвалювати вже не авральні, а далекоглядні рішення щодо майбутнього. І тут виявилося, що заклики влади слідувати за ними непереконливі. Політичні проекти, які тимчасово виконують роль партій, не здатні до змістовного лідерства.
Відсутність бачення призводить до порожньої повістки, яка моментально заповнюється корупційним автопілотом. Цей автопілот торпедується пасіонаріями. Вибух ЛЕП перервав не тільки постачання електроенергії в Крим, але і, цілком ймовірно, солодку домовленість про торгівлю під час війни між кимось у Києві і кимось у Москві. Але ті ж пасіонарії є викликом не лише для корупції, але і для всієї системи правил взагалі. Якщо знищення інфраструктури залишиться звичним способом досягнення політичних цілей, вся країна зануриться в Середньовіччя.
Конструктивною відповіддю на небачення корумпованої влади і радикалізацію громадян може стати дорослішання громадянського суспільства, якому доведеться взяти на себе частину функцій держави. За останні два роки громадянське суспільство краще, ніж державні інститути, справлялося з встановленням пріоритетів. Громадські ініціативи — такі як, наприклад, Реанімаційний пакет реформ — змогли стати частиною пожежних команд, які реагували на вікна можливостей, що раптово відкривалися. Але у них також немає чіткої відповіді на питання: "А яку країну ми будуємо?"
Загальні риси відповіді присутні: це європейська Україна. Але далі починаються складності. Наскільки європейська? Що це означає? Це як у Німеччині чи як в Італії, Польщі або Болгарії? Який адміністративний устрій? Як повинна працювати правова система? Це жорсткі правила чи м'які? Де у всьому цьому бізнес і приватна ініціатива? Держава — це сервіс чи цербер, який стягує ренту? Де місце України в світі?
І головне питання, відповідь на яке має стати основою майбутньої Конституції: яка наша нова соціальна угода?
Україна вийшла з патерналістської корупційної соціальної угоди "ми не звертаємо уваги на те, чим ви там нагорі займаєтеся, ви не звертаєте уваги, чим займаємося ми". Однак нову соціальну угоду ще не сформульовано і не може бути сформульовано одним розчерком пера.
Здатність вивчати, розуміти, аналізувати, порівнювати, дискутувати і доходити висновків досі замінювалася одним універсальним рецептом — діяти. У плюралістичному суспільстві такі рефлекторні дії — скоріше шлях до броунівського руху, який веде за собою занепад. Здатність створювати нове, тобто грамотно формулювати запитання і давати на них відповіді — головне завдання для громадянського суспільства на 2016 рік. Крім того, варто переструктурувутися для просування своїх запитань і відповідей на виборах після 2017‑го. Державі ж не стає малого — не нашкодити.
Євген Глібовицький на НВ
