Здавалося, ізоляція прорвано. Здавалося, сирійський гамбіт приносить перемогу. Здавалося, американці ось-ось підуть на поступки по Україні в обмін на російську участь у війні проти халіфату. Здавалося, у Путіна все як слід.Держсекретар Керрі гуляв Арбатом, купував сувеніри, фотографувався на пам'ять, виголошував доброзичливі промови, натякав на те, що санкції проти Росії можна буде скасувати.
І все це – буквально через кілька днів після того, як віце-президент США Байден виголосив в українському парламенті емоційну промову, в якій прозвучали чи не найбільш сильні вирази, які коли-небудь дозволяв собі використовувати американський керівник такого високого рангу:
«Сьогодні Росія окупує суверенну українську територію. Дозвольте мені висловитися гранично ясно: США не визнали, не визнають і ніколи не визнають спробу Росії анексувати Крим. Росія продовжує перекидання своїх військ, своїх бандитів, своїх найманців через кордон, а російські танки і ракети, як і раніше, знаходяться в Донбасі. Москва формує загони сепаратистів, командує і керує ними. М-о-с-к-в-а. Тому США будуть і надалі стояти на стороні України проти російської агресії».
І – одразу після цього – Керрі в Москві: жодного слова про Крим, про санкції – прозорий натяк на те, що для їх послаблення буде достатньо виконання мінських домовленостей. І – як доважок – слова про те, що світ стає кращим, коли Росія і США діють спільно. А що стосується Сирії – Америка, мовляв, не наполягає на неодмінній зміні політичного режиму в Дамаску – тобто, у м'якій формі — згода з російською позицією, хоча б часткова, що Асад повинен залишатися при владі, хоча б на якийсь час.
США, на відміну від європейських держав, могли б, але не хочуть остаточно заганяти Путіна в кут
У Кремлі кричали «ура» і святкували перемогу. І раптом, як холодний душ, на голови учасників святкування звалилася дуже неприємна звістка: США запроваджують проти Росії нові санкції.
Це було — судячи з болючої офіційної реакції Москви (США діють як «зомбі», санкції «нелогічні», «недружні», «руйнівні») — як серпом по відомому місцю.
Тепер всі сушать голову: як поєднати два цих тренди в політиці Вашингтона щодо Москви, зокрема щодо української проблеми.
Наприклад, як поєднати ту обставину, що лише за час, що минув після Майдану, віце-президент США Байден побував у Києві чотири рази, а його начальник Барак Обама — жодного разу за всі сім років свого президентства.
Кажуть, Обаму намагалися переконати приїхати до Києва восени, щоб розвіяти підозру, яка давно зачаїлася в душі українців: а чи не здає їх, все-таки, американський президент в обмін на допомогу або на поступки Росії у справах, пов'язаних з Сирією?
Однак Обама умовити себе не дав.
Не дав себе умовити Обама і щодо постачання українській армії так званої «летальної» зброї, тобто зброї, здатної завдавати супротивнику смертельні втрат. Хоча у Вашингтоні з цього приводу склався консенсус: «за» — двопартійна більшість в обох палатах конгресу США. «За» — віце-президент Байден. «За» — міністр оборони Ештон Картер, «за» — голова об'єднаного комітету начальників штабів генерал Джозеф Данфорд, «за» — командувач силами США і НАТО в Європі генерал Філіп Брідлав. «За» — навіть покупець арбатских матрьошок держсекретар Джон Керрі.
Проти — тільки Обама, але саме за ним останнє вирішальне слово. А він уперся – ніяких постачань летальної зброї Україні, і крапка.
Знавці вашингтонського політичного закулісся пояснюють це тим, що Обама переміг на виборах як миротворець, який обіцяв закінчити дві війни, які США вели за багато тисяч миль від своїх берегів – в Іраку і в Афганістані, повернути американських солдатів додому. Вийшло, та не зовсім.
З Іраку пішли, але після цього там настав хаос, звідки не візьмися, з'явилася «Ісламська держава», що перетворилася на реальну загрозу безпеці США та їхніх європейських союзників, і тепер Сполученим Штатам з високою часткою ймовірності знову доведеться розпочинати бойові дії, зокрема наземні, в Сирії. Повністю піти з Афганістану, найпевніше, американцям теж не вдасться – в іншому разі влада в цій країні знову впаде до рук талібів.
Від усього цього Обама, який і так не любить зовнішньої політики, тільки ще більше дратується і уникає прийняття рішень, які йдуть всупереч з його картиною світу. При цьому він нібито проявляє чудеса впертості і часом категорично відмовляється прислухатися до думки впливових радників.
Що далі? Одні кажуть, що не треба перебільшувати значення всієї тієї люб'язності, яку підкреслено демонстрував під час візиту в Москву Джон Керрі. Він, мовляв, просто грає роль доброго поліцейського.
Інші обурюються: Керрі в Москві явно переборщив і виглядав ледве не в ролі прохача у близькосхідних справах, які в Обами йдуть не так, як належить (зокрема і з Іраном не все так гладко, як вдають у Білому Домі). Заодно згадують, як держсекретар приїздив у Росію попереднього разу — минулої весни. Тоді він кілька годин перемовлявся з Путіним у Сочі, а по закінченні сказав, що «удостоївся честі» бути прийнятим президентом Росії.
Ось цей самий зворот «удостоївся честі» обурила деяких найбільше. Колишній заступник держсекретаря США Девід Креймер, один з найглибших знавців Росії і України в Вашингтоні, днями написав, що Путін просто зачарував Джона Керрі, оповивши злими чарами.
На думку Креймера — він висловив її до останнього візиту держсекретаря в Росію — Керрі взагалі не слід було їхати в Москву після нещодавньої заяви Лаврова:
«Поки заступник Обами Джо Байден їздить по Європі і рекомендує продовжити санкції проти нас, не беручи до уваги те, як Київ поводиться під тиском Заходу, ми не зможемо досягти взаєморозуміння».
А Керрі поїхав і начебто навіть досяг взаєморозуміння – «кремлівські» радіють, вашингтонським прихильникам максимально жорсткої ізоляції Росії доречно кричати: «Караул, зрада!» Аж ось тобі раптом – нові санкції!
Мені особисто здається, що справа стоїть так: Вашингтон поки не виробив довгострокову стратегію щодо Росії – точніше, щодо путінського режиму в тому його новому вигляді, який почав формуватися після анексії Криму і продовжує трансформуватися щодня. І в цій ситуації американці використовують тактику батога і пряника. З одного боку, демонструють, що не хочуть ізоляції Росії і готові з нею, як і раніше, співпрацювати, наприклад, у Сирії, з іншого боку, не підуть на поступки в інших справах, зокрема, щодо України.
Я впевнений: США – на відміну від європейських держав — могли б, але не хочуть остаточно заганяти Путіна у кут (зокрема, не порушують – поки що! — на офіційному рівні питань, що стосуються особисто президента Росії, які все наполегливіше ставить світова преса). Чому? Тому що побоюються нових непередбачуваних дій і без того все більш непередбачуваного президента Росії. Однак від принципових позицій США не відступлять, наприклад, вимоги відновити повний контроль влади над українсько-російським кордоном по всій його довжині. (До речі, саме цей пункт, найімовірніше, стане тим рифом, об який розіб'ються і підуть на дно мінські угоди).
Все це нагадує часи холодної війни: з одного боку, США вели з СРСР успішні переговори про обмеження стратегічних наступальних озброєнь і систем протиракетної оборони, і навіть запускали в космос експедицію «Союз-Аполлон». З іншого боку, США продовжували політику стримування, приймали жорсткі рішення на кшталт поправки Джексона-Веніка про відмову в наданні СРСР режиму найбільшого сприяння в торгівлі через порушення прав людини в СРСР.
Сьогодні ж американці, як мені здається, вирішують ще одну задачу — вони розуміють, що у Путіна може виникнути відчуття, що він найрозумніший, найхитріший, найсильніший, знову переграв всіх. Щоб таких думок у Володимира Володимировича не виникало, і запроваджуються нові санкції.
Євгений Киселев на нв
