НВ зустрілося з Горностаєвою у Львові.— У чому відмінність львівського Форуму видавців від аналогічних книжкових ярмарків у Росії і на Заході?
— Цензури у книговиданні як такої немає, бо вона заборонена конституцією Російської Федерації. Про це сказано в 29‑ї статті. Однак є самоцензура, і вона, можливо, страшніша, ніж звичайна, і суттєво впливає на ситуацію на книжковому ринку.
Є низка нових божевільних законів, що передбачають обмеження, пов'язані з дитячою літературою. Це такі спроби Держдуми встановити контроль над усією мораллю, яка існує в країні.
— З огляду на ваш досвід, в російській книжковій справі є цензура?
— Цензури в книговиданні як такої немає, тому що вона заборонена конституцією Російської Федерації. Про це сказано в 29‑ї статті. Однак є самоцензура, і вона, можливо, страшніше звичайної і суттєво впливає на ситуацію на книжковому ринку.
Є ряд нових божевільних законів, що передбачають обмеження, пов'язані з дитячою літературою. Це такі спроби Держдуми встановити контроль над усією мораллю, яка існує в країні.
— У чому суть цих законів?
— Закон про захист дітей від шкідливої інформації вважає зайвими знання про секс, наркотики, про те, як влаштовані різні любовні стосунки. Навіть найбезневинніші речі вважаються шкідливими. Наприклад, чомусь раптом вирішено, що дитина не має бачити оголеного тіла. Добре, а як тоді бути з Данаєю Рембрандта, яка перебуває в музеї?
Якщо уважно почитати закон, то стає ясно, що можна поставити обмежувальне маркування на книжці, запакувати її в плівку та не хвилюватися. Але видавці бояться, що вони надрукують наклад, а його не візьмуть магазини. Саме на цьому рівні працює цензура.
Було чимало ситуацій, коли один центральний московський магазин відмовлявся брати книгу, а після нього те саме робили інші.
Издательница Варвара Горностаева принадлежит к числу тех россиян, кто не боится выходить на акции протеста
Видавець Варвара Горностаєва належить до числа тих росіян, хто не боїться виходити на акції протесту
Подібна історія сталася з нашим коміксом Маус. Це одна з найяскравіших антифашистських книг, яка входить до програми з історії в багатьох європейських школах. Нашу книгу в Росії ніхто не забороняв, але магазини про всяк випадок прибрали її з полиць перед святкуванням 70‑річчя Перемоги. Це дуже неприємна річ, адже люди навіть не знають, чого бояться. А роблять так просто, щоб чого не вийшло.
— Є книжки, які ви ніколи б не видали?
— Так, оскільки зараз все поляризувалося, то це ті автори, які беруть участь у пропаганді або кажуть неправду, зокрема про відносини між Україною і Росією. Яскравий приклад — письменник Захар Прилєпін. Кажуть, він написав непоганий роман, в якому немає абсолютно нічого, за що його можна б засудити. Але те, що він, у певному сенсі володар думок, говорить вголос, змушує мене вважати, що я б не стала його друкувати, якщо б переді мною постав такий вибір.
Видавництву треба мати якусь дуже виразну позицію і дотримуватися її. За таких часів, як зараз, важливо розуміти, що ти пропонуєш людям.
Я далека від думки, що література має виховну функцію. Проте література — це дуже важливий простір, в якому має звучати правда. Росія переживає катастрофічний дефіцит правди. Люди брешуть, не замислюючись і, можливо, не усвідомлюючи. Брехня стала такою щільною, що здається, ніби її можна помацати. У повітрі дуже багато неправди, і завдання видавця максимально звільнити простір.
— Як би ви сформулювали завдання вашого видавництва?
— У нас є програма, ми прагнемо видавати книги, які працюють на майбутнє, на просвітництво. Прагнемо, щоб люди дізналися, повернулися до минулого та зрозуміли, що там відбувалися страшні речі і їм не можна дозволити повторитися.
Певний час тому ми вперше в Росії видали Чорну книгу про знищення євреїв під час Другої світової війни. Це книга про те, як ненависть вбиває цілі народи за потурання інших народів. Це важливе нагадування про те, що приносить із собою ксенофобія. Адже те, що відбувається зараз, підштовхує до аналогій. Будь-який націоналізм, будь-який наголос на тому, що ми кращі, ніж інші, цим [знищенням інших] неминуче закінчується. Люди забувають про те, що ці постійні вигуки "Я русский!" ні до чого хорошого не приведуть.
— Одна з ваших новинок, книга Зуби дракона Майї Турівської, присвячена найдикішому десятиріччю ХХ століття в СРСР — 1930‑м рокам. Як сьогодні в Росії ставляться до цього періоду?
— Це часом не люблять обговорювати, але опитування показують, що Йосип Сталін повернувся, він присутній у великій кількості умів. Ми вважали, що це вже давно похований труп, але він постав, обтрусився і знову є серед нас.
— Чому це, на вашу думку, відбулося, яким був механізм відродження культу Сталіна?
— Він з'явився, коли один конкретний чоловік чи ціла нація починали відчувати себе невпевнено. Нам, їй-богу, є чим пишатися. У нас є велика література, велика музика. Нам абсолютно не потрібно самостверджуватися за чийсь рахунок. Не потрібно оголошувати весь світ ворогом, щоб почуватися добре. Але оскільки у владі — люди, які вважають, що це необхідна умова утримання повноважень, то весь народ перетворюють на загін оборони..
Люди забувають про те, що вигуки "Я русский!" ні до чого хорошого не приведуть
Фігура Сталіна відроджується як символ сили і могутності, адже він усіх тримав у кулаці, всі його боялися, от нехай і нас тепер всі бояться. Це літає в повітрі.
Згідно з опитуваннями, ще кілька років тому серед людей, які вийшли 1991 року захищати демократію, яка зароджувалася в Росії, було багато тих, хто пишався участю в тих протестах. Зараз катастрофічно впав відсоток людей, які схвалюють 1991 рік і думають, що це був вирішальний рік для російської демократії. Тепер люди вважають ті події великою помилкою, соромляться того, що вийшли тоді на вулиці. Треба подякувати сьогоднішній владі, це її заслуга.
У людей немає ґрунту під ногами. Вони чомусь не хочуть брати на себе відповідальність. Їм важливіше, простіше, комфортніше збитися в юрбу, яка від когось обороняється. Політика влаштована сьогодні так, що вага однієї людини нічого не варта, як це було за часів Сталіна. Питання, хто важливіший, людина або держава, зараз має тільки одну відповідь — держава. А взагалі мало бути навпаки. Але теорія, що людина важливіша, ніж держава, занепала в Росії. Це путінське досягнення.
— Що може переломити нинішню ситуацію в Росії?
— Ніхто вам цього не скаже. Все дуже тривожно, і відчуття таке, що найближчим часом ні на що хороше чекати не слід.
Проте чимала кількість тих, хто живе зараз в Росії, вважає, що кожен із нас на своєму місці має робити те, що йому до снаги, а іноді й не до снаги. Тоді рано чи пізно ситуація зміниться.
Наприклад, зараз в Росії швидко і бурхливо розвивається благодійність. Відбувається це на тлі того, що держава не захищає інвалідів і кинутих дітей. Люди самі взялися латати ці дірки. Створюються фонди, збираються гроші. Дуже добре видно, як люди зрозуміли, що їм немає на що чекати. Вони перебрали на себе функції, які в цивілізованому світі бере на себе держава. Це дає велику надію. Бо цей рух шириться.
Інша справа, що держава напоготові. Виліз цвях — бац, і переламало його, щоб не вилазив. Бо все має бути під контролем. Загалом, надія, як завжди, на невелику кількість людей. Все одно завжди все відбувалося саме завдяки меншості, а не більшості. Чекаємо.
Матеріал: Новое Время
