"Підтримати"
Новини
Всі новини

Що було в документах, залишених окупантами на Київщині?

Нардеп Ольга Василевська-Смаглюк: Було знайдено документи на кшталт "записок бравых российских солдат". Серед них – багато доповідних записок з приводу Православної Церкви України

Відходячи з Київщини, російські військові залишили по собі не лише пограбовані та розтрощені житлові будинки та об’єкти соціальної інфраструктури, але й документи, в яких, зокрема, були й певні інструкції з приводу їхньої поведінки відносно місцевого населення. А також плани щодо того, що вони робитимуть з храмами Православної Церкви України.

Розповідаючи про це в інтерв’ю "Цензор.НЕТ" народний депутат Ольга Василевська-Смаглюк, зазначила, що співпрацюючи з колаборантами, окупанти складали списки людей з проукраїнською позицією. Окрім того, вони збирали дані по кожному священнику, вказуючи у окремих списках, як ті налаштовані. 

"ІВАНКІВ І ПОЛІССЯ МЕЖУЄ З БІЛОРУССЮ, І ОБОВ'ЯЗКОВО ТРЕБА БУТИ ГОТОВИМИ ТАМ ДО БУДЬ-ЯКОЇ ЗАГРОЗИ ЗНОВУ"

– Ольго, коли Київщина була в окупації, ти намагалася допомагати людям. Зараз, судячи з твоєї сторінки у "Фейсбуці", постійно спілкуєшся з місцевими жителями і їздиш до них. А процес розслідування злочинів, скоєних російськими військовими на цих територіях, відслідковуєш? Бо ми бачимо чимало публічних заяв про роботу правоохоронців переважно у Бучі, Ірпені, Гостомелі, Бородянці. А в села вони теж їздять, проводять там розслідування?

– Так, проводять. Я постійно бачу правоохоронців в Іванківській, Димерській, Поліській, Бучанській ОТГ – у селах, які найбільше постраждали від окупації. Серед них – Підгайне, Козаровичі, Кухарі, Варівськ, Тетерівське й інші. У Підгайному взагалі вціліло лише пару хат, решта згоріли або зруйновані.

Зараз правоохоронці працюють у кількох напрямах. Перший – це розслідування вбивств. Частина людей загинула від кульових прицільних пострілів. Ще частина – внаслідок обстрілів з важкої техніки.

Ще один напрям злочинів, які опрацьовують правоохоронці, це злочини, пов’язані з насиллям, зокрема сексуальним. Причому насиллям не тільки над жінками і дітьми, а й над чоловіками.

І третій напрям – це збитки, завдані агресором майну. Це важкий випадок, тому що обсяги пошкодженого майна великі, й зараз люди кинулися масово фіксувати ці пошкодження. Для того, щоб їх зафіксувати, треба взяти довідку в селищній раді чи в старости, пройти комісійний огляд. Потім викликати Національну поліцію, все сфотографувати. Далі вже відкривається кримінальне провадження.

Документування фактів пошкодження майна забирає дуже багато часу у місцевих адміністрацій, не всі з яких уже відновили роботу повною мірою, бо багато співробітників адміністрацій або виїхали, або загинули. До того ж, немає комп’ютерної техніки, бо окупанти її розікрали чи пошкодили, також немає печаток – вони або згоріли, або їх вивезли з собою співробітники.

– А ті співробітники адміністрацій, які виїхали, не планують повертатися?

– Не всі поспішають. Хтось із електронними ключами на момент деокупації був у Польщі, хтось – у Тернопільській області. А поки ти відновиш ці електронні ключі, минає час, а люди вже зараз хочуть фіксувати завдані їхньому майну пошкодження.

– А як бути людям? Набратися терпіння і чекати?

– Треба почекати принаймні поки нормально запрацюють місцеві адміністрації. Їх щонайменше треба зараз забезпечити комп’ютерною технікою. Ось я, наприклад, зверталася щодо Димерської громади, де відсутні комп’ютери і ноутбуки, до Мінцифри, там має бути постачання, пообіцяли допомогти. Але коли то ще буде? Аналогічна ситуація – в Іванківському казначействі, бухгалтерії.

До речі, є ще одна проблема з фіксацією збитків за пошкоджене майно. Чимало людей хочуть фіксувати це онлайн. Наприклад, господарі яток, які раніше торгували на Бородянському ринку, евакуювалися. Але постало питання зафіксувати збитки, не виїжджаючи з Польщі. Людей можна зрозуміти, бо в когось грошей немає, щоб повернутися, хтось боїться поки що це робити. З іншого боку, як вони можуть усе ретельно зафіксувати, перебуваючи далеко?

Окрім того, люди питають, хто платитиме компенсації: уряд чи агресор.

– А як розв’язують проблеми у відділеннях казначейства, де немає техніки, співробітників?

– Інші казначейства беруть на себе обов’язки з оплати. Наприклад, за Іванків, Полісся, Димер відповідає Фастівське казначейство, а за Бородянку, Бучу, Ірпінь – Білоцерківське. Тобто ситуацію більш-менш урегульовано, але однаково треба запускати свої. Адже казначейство потрібно, щоб не лише нараховувати зарплати вчителям, лікарям, соціальним робітникам, але й робити певні проплати за роботи, які нині мають виконуватися. Наприклад, громаді потрібно умовно оплатити тонну бензину, щоб можна було розгрібати завали.

Тут ще питання в тому, що місцеві бюджети не можуть потягнути ті витрати, які на них лягають зараз. Це розбір завалів, заправка машин, перевезення тіл, заправка автомобілів швидкої допомоги тощо. Щоб покрити частину витрат, ми звертаємося до різних організацій, підприємств, щоб вони брали їх на себе, якщо є така фінансова змога.

Ще одна велика проблема – брак світла і води. Наприклад, бородянська лікарня (на момент нашої розмови) без світла і без води, іванківська лікарня вже зі світлом, але ще без води. Іванківська і димерська лікарні працювали під час окупації, і зараз ми спільно з департаментом з питань охорони здоров’я Київської обласної державної адміністрації ініціюємо подання на нагородження кількох осіб із цих лікарень за проявлену ними мужність. Вони там і пологи приймали, і поранених, які до них доїжджали, рятували. В Поліській ОТГ більшість працівників лікарні втекло, там приймала поранених лише одна фельдшер. Інших доправляли в Іванків.

Зараз добре те, що різними гуманітарними штабами надається багато допомоги, якої лікарі і лікарні не бачили навіть до війни. Це рідкісні лікарські засоби, халати, устаткування – того, чого не було в них раніше.

Добре й що є розуміння, що потрібно наситити лікарні, особливо прикордонні – іванківську і димерську, які постраждали, життєво необхідним обладнанням. Це дефібрилятори, апарати ШВЛ і т. п..

З іншого боку, їх потрібно оснащувати тим, що їм ще раз, не дай Боже, може знадобитися. Це операційні, й відповідні інструменти та апаратура, які допомагають рятувати людей у разі вогнепальних поранень, опіків і т.д. 

– Думаєш, буде ще одна спроба захопити Київ?

– Я для себе зрозуміла одне: нам треба навчитися жити у воєнний час, коли є постійна загроза. Прийдуть вони – не прийдуть, не знаю. Поки що до нас постійно "прилітає". І я так розумію, вони не зупиняться і все одно будуть бомбардувати.

Друге: ми – прикордонна область, Іванків і Полісся межує з білоруссю, і обов’язково треба бути готовими там до будь-якої загрози знову. Тому з цим треба навчитися жити, як з подібним живуть в Ізраїлі. Не можна ще раз допустити ситуацію, що ми виявимось непідготовленими.

Ще за два тижні до початку повномасштабного вторгнення я зверталася до прем’єр-міністра з приводу так званих навчань росії і білорусі шляхом перекидання понтонного моста через річку Прип’ять. І казала, що це загроза вторгнення. У результаті ніхто нічого не почув і, власне, не захистив Чорнобильську зону і ЧАЕС. Результат ми бачили. Тому зараз не підготуватися до цього з усіх боків – і військового, й гуманітарного – не можна. Дай Боже, щоб вони не прийшли вдруге на Київщину, але ми маємо бути готовими до всього.

Окрім того, там постійно є мародери, ДРГ на лінії з Чорнобилем, і мешканці не можуть відчувати себе в безпеці. Я була в Рагівці Поліської ОТГ через два тижні після окупації — в центрі села вночі "винесли" магазин. І якщо люди, які вже пережили окупацію, ще раз опиняться перед гуманітарною катастрофою і владою не буде вжито заходів, щоб підготувати схрони із провіантом, із лікарськими засобами, добре схованими в багатьох різних місцях, то люди знову опиняться на межі виживання, а ми знову будемо щось човнами передавати, ризикуючи життями волонтерів.

Треба також перевести пенсіонерів на картки, тому що лише 40% отримує пенсії на картки, й роздати пенсії людям було величезною проблемою. І ця проблема залишається й зараз. Якщо, наприклад, у Поліссі отримали пенсії за два місяці, то Бородянський район і Немішаєве ще не отримали, тому що там триває розмінування, й поки територію не розмінують – це ще тижнів два, люди грошей не побачать. А вже відкриваються ринки, магазини, люди хочуть піти щось купити. Можливо, їм набридло чекати гуманітарну допомогу, тим паче, що вона не всюди рівномірно доходить.

 

– А як було під час окупації? Люди, в яких не було карток, залишилися без грошей зовсім?

– Ми під час окупації робили спецоперацію, щоб передати людям гроші. Знайшли в селі Блідча Іванківської ОТГ людину, якій можна довіряти. Звідти можна було проїхати лісами, тож передали людині в Житомирі пенсії і відомості, і цей чоловік повернувся і за списком роздав людям пенсії. Я вважаю, що це було дуже круто.

– Хоч і дуже ризиковано.

– Ще у нас був один випадок, коли довелося ризикувати. Бородянщина межує з Пісківкою, а це селище – з містом Радомишлем у Житомирській області. Бородянку було окуповано, розбито і спалено, а частина людей перебігла в Пісківку. Це селище не було окупованим. Але його постійно обстрілювали, й поштарі боялися туди їхати. То голова Пісківської ОТГ Володимир Луцков виїхав у Радомишль, йому вручили пенсії й відомості, і він роздав людям гроші. Це теж непересічний випадок, коли люди працювали на довірі.

– У тебе певно чимало різних історій за час окупації назбиралося, й не лише таких позитивних…

– У нас був і дуже сумний випадок. Колишня директорка Інституту законодавства Верховної Ради Ілона Куровська, з якою ми познайомилися лише під час війни, везла продукти таємними стежками у Клавдієво-Тарасове. На жаль, вона загинула, коли їхала назад, підірвалася на міні.

Трагічний випадок стався і коли ми передавали на Сухолуччя їжу човнами, а назад забирали людей. На жаль, хтось здав цю нашу точку, і коли човном бабуся з чотирирічним онуком їхали на Пірнове, цей човен розстріляли. Бабусю знайшли одразу, хлопчика шукали довго, сподіваючись на диво, але потім все ж знайшли і його тіло.

Дуже багато було колаборантів. В одному з сіл – не хочу це село називати – був колаборант, який показав окупантам усі хати, де жили неповнолітні дівчата.

– Щоб вони їх ґвалтували?

– Так.

– А загалом багато зґвалтованих жінок на цих територіях? Бо правоохоронці кажуть, що у них є лише один підтверджений факт, решту зараз перевіряють. А скільки їх було за словами місцевих, десятки, сотні?

– Я думаю, що тільки в моєму окрузі таких випадків сотні. Хоч теж розмовляла з правоохоронцями, і був лише один підтверджений факт. Жінка погодилася співпрацювати зі слідством і навіть ідентифікувала особу ґвалтівника.

Взагалі тих росіян, які були в Бучі, повністю ідентифіковано. Тому що це був один підрозділ, і їх ідентифікували за сторінками у соцмережах. Є їхні фотографії. На одній із них вона ґвалтівника й упізнала.

Але багато хто справді мовчить про це, боїться розповідати. Окрім того, минув час – і взяти ДНК-аналізи вже неможливо.

Є багато спалених тіл, і неможливо зрозуміти, що з людиною до того робили. Ситуація ускладнюється тим, що в селах Іванківського і Поліського районів, в Бородянці, Димері, Козаровичах, Демидові дуже багато хто мовчить. Занадто багато трагічних подій люди пережили. 

Ось я сьогодні зустрічалася з Юлією Кацімон – працівницею ДСНС, яка від Українського товариства Червоного хреста під час окупації їздила в Демидів і передавала людям ліки, гуманітарку. Їй писали, вона формувала адресні посилки й возила їх. А потім хтось із колаборантів замовив їй посилку, вона, звичайно, не знала, що ця людина співпрацює з ворогом. Коли везла цю посилку, її схопили. Так вона потрапила в полон.

Вона змінила кілька різних СІЗО в білорусі й росії, зустрічала багато наших полонених.

– Але її вдалося повернути?

– Так, завдяки міністру з питань реінтеграції Ірині Верещук її вдалося звільнити. І ми сьогодні зустрічалися. Бо Юлія продовжує возити допомогу в Нові Санжари, де проходять реабілітацію звільнені з полону.

До речі, вона розповідала, що до жінок у полоні ставляться набагато гірше, ніж до чоловіків.

"У БУЧІ ЛЮДЕЙ НАСИЛЬНО ЗАГАНЯЛИ В ТАК ЗВАНУ ЕВАКУАЦІЮ, СИЛОМІЦЬ ЗАПИХАЛИ В АВТОБУСИ. ВОНИ СТАВАЛИ НА КОЛІНА І ПРОСИЛИ ЇХ НЕ ЗАБИРАТИ"

– Кажуть, що чимало людей із окупованих територій примусово вивезли в рф і білорусь. На Київщині таке теж було?

– Був випадок, коли людям оголосили про загальний збір, мовляв, буде евакуація. Люди приходили до церкви московського патріархату, і там їх насильно заганяли в автобуси. Потім їх везли в Гомель. Мені писав син однієї з полонених, повідомляв, що його мати опинилася в Гомелі у наметовому містечку. Деякий час вона дзвонила, потім перестала виходити на зв'язок. Але й коли дзвонила, то не могла розповідати подробиць, бо з нею поруч постійно хтось перебував.

У Бучі людей насильно заганяли в так звану евакуацію, силоміць запихали в автобуси. Вони ставали на коліна і просили їх не забирати. Я думаю, що десятки тисяч людей лише з мого округу опинилися в полоні.

– Чим закінчилася історія з колаборантом, який вказував, де живуть дівчата? До нього після звільнення територій прийшли правоохоронці?

– Коли втікали орки, він утік разом з ними. Та є й інші колаборанти, і там зараз сум’яття з місцевим населенням, бо люди "прагнуть крові". 

– Їхні емоції можна зрозуміти.

– Так, але ж для правоохоронців потрібна доказова база. Якісь фотофакти, якісь аудіо записи, показання свідків і т. ін.. Збір свідчень, по-перше, забирає час, а по-друге, відео чи аудіо немає, тому що орки забирали і ламали телефони. Навіть співробітників лікарень після нічної зміни, коли вони звідти виходили, перевіряли. Лікарів примушували роздягатися і дивилися, щоб вони ніде не сховали телефони.

З деякими лікарями ми були постійно на зв’язку, але це було дуже непросто організувати. Наприклад, директорка іванківської лікарні мусила йти шість кілометрів пішки до річки, щоб подзвонити. І там позичала в когось телефон, бо вона виходила без телефона з лікарні.

– Люди розповідають, що російські військові насамперед шукали ветеранів АТО і їхні родини. Були випадки, коли людей переховували місцеві?

– Було, що мені подзвонили з одного підрозділу і сказали, що в одному з сіл Іванківського району перебуває син нашого військовослужбовця, й вони бояться, що його почнуть шукати і щось із цим хлопчиком зроблять. Він там був із бабусею.

І ми теж знайшли людей, яким просто з рук на руки передавали цього хлопчика, щоб його вивезти з місця бойових дій.

Була й інша історія, коли довелося рятувати життя дитини. У Поліському районі дворічна дівчинка впала в каструлю з окропом. Батьки беруть дитину, через ліс ідуть на Житомирську трасу, звідки їх підхоплює швидка допомога, і везуть її в лікарню. Згодом по лінії МОЗ ми її відправили далі на лікування.

– Вони тобі подзвонили і ти їх координувала, коли вони намагалися винести доньку з окупованої території?

– Так, за тижні окупації у нас були різні подібні історії.

– А як передавали продукти? Ти сказала, що возили човнами, а потім цю точку здали. Ще були якісь варіанти передати людям хоч щось із їжі?

– Таємно випікали хліб. Возили борошно через декілька населених пунктів на Житомирщині. У Поліссі була пекарня при молитовному домі.

Дуже допомагали фермери. Один із них живе в Іванкові — Микола Руденко. Він людям безкоштовно давав молоко, підтримував іншими продуктами. І в Немішаєвому в агроколеджі, де, теж, до речі, базувались орки, директор Володимир Альохін різав худобу роздавав людям, дітям. Я написала листа голові Київської ОДА, щоб подати цих та інших людей до державних нагород за визначну гуманістичну діяльність.

– Ти багато спілкуєшся з людьми і почула від них чимало. Скажи, а вони розповідають, чому так масово росіяни вбивали місцеве населення? Це відбувалося тому, що так хотіли продемонструвати силу?

– По-перше, як кажуть, по п’янці. Вони постійно ходили по хатах, шукали алкоголь, в лікарнях забирали трамадол та інші наркотичні засоби.

По-друге, вони шукали у людей патріотичні татуювання і якщо знаходили, теж убивали. Причому не лише одну людину з татуюванням, а й заразом усіх членів родини.

Також убивали тих, хто намагався втекти з окупованих територій. Тут багато чого залежало від того, на кого натрапиш. Наприклад, із кадировцями чи бурятами взагалі не можна було домовитися. Ти підходиш – у тебе стріляють. Якщо солдат був зі слов’янською зовнішністю, то виїзд міняли на провіант, цінні речі, гроші. Можна було проїхати. Траплялося, що й просто так випускали.

Могли вбити, якщо виходиш до колодязя по воду чи йдеш по молоко. Нам розповідав знайомий з села Максимовичі, що пішов по молоко, бо лише пішки можна було ходити, а коли повертався, російські військові почали над ним просто знущатися. "Стой! Иди! Нет, стой! Назад!" – вигукували хаотично. Якщо їм не сподобалося, як ти ідеш вперед чи назад за їхньою командою, вони вбивали за це.

Могли також убити, якщо знаходили в телефоні номер людини, яка брала участь в антитерористичній операції на Донбасі, чи знаходили фотографії їхньої техніки.

– Незадовго до війни писали про те, що нібито існують так звані розстрільні списки. Вони справді їх мали?

– Співпрацюючи з колаборантами, окупанти складали списки людей, які мають проукраїнську позицію. Наприклад, документи Димерської громади знайшли взагалі в селі Шибеному Бородянського району. Там був склад, куди звозили документи з усіх окупованих громад.

Після того, як вони відійшли, було також знайдено документи на кшталт "записок бравых российских солдат". Серед них було дуже багато доповідних записок з приводу Православної Церкви України. Як вона з’явилася, хто її, скажімо так, лобіював, а також списки осіб, які її формували. До речі, там серед інших згадується і Порошенко.

Усіх, хто був причетним до створення Православної Церкви України, віднесено до "врагов народа" для росіян.

Окрім того, вони збирали дані по кожному священнику, вказуючи у окремих списках, як ті налаштовані.

– А ці доповідні записки вони використовували для себе чи вони їх писали вищому керівництву?

– Думаю, що вони їх писали вищому керівництву.

– Що вони ще фіксували?

– Були записи, де йшлося, що нібито проведено збори місцевої громади, і люди вибрали собі нового "голову". Фіксували дані людей, з якими встановили контакт, і вказували, яку інформацію від них отримали.

Ще в них був інфобокс із меседжами, які вони мали доносити до місцевого населення.

– Можеш навести приклад?

– Їм прописали, як реагувати на гострі запитання. Наведу кілька прикладів з того, що читала. "Житель говорит: "убили, ограбили". Нужно ему отвечать: не убили и не ограбили, а решили проблему". Чи інший приклад. "Стараемся не сосредотачиваться, если нас называют оккупантами. Мы – освободители". Уявляєш собі, хто з наших людей в таке повірить?

Чи ще. "Ми не будем брать вашу гуманитарку". Ответ: "Это не гуманитарка, это помощь населению. Руководство вашей громады вас бросило. Мы вас спасаем".

Також їм радять не відповідати на питання про війну. Натомість казати, що адміністрація і поліція втекли, тому військові тут тимчасово їх захищають від мародерів. Щоб нав’язати людям думку, що влада в країні слабка, їх кинули без продуктів, пенсій і зарплат. 

Меседжи приблизно такі, як на російському телебаченні.

Чи ось, скажімо, що пишуть про Православну Церкву України: "Масштабный раскол православия на Украине в годы независимости был осуществлен политиками националистических взглядов дважды: в 1992 году и 2018. В 92-ом году усилиями президента Кравчука и группы народных депутатов из западной Украины была создана раскольническая неканоническая православная церковь Киевского патриархата во главе с Филаретом. В 2018 году президентом Украины Порошенко вместе с Константинопольским патриархом Варфоломеем была создана православная церковь на Украине во главе с Епифанием. Также неканоническое образование. Задача: способствовать переходу – подчеркнуто, неканонических религиозных приходов (тоже подчеркнуто) УПЦ КП и ПЦУ вместе с храмами (подчеркнуто) в состав канонической УПЦ...". Далі пояснюється, як це робити документально.

До речі, написано все це було від руки у зошиті в клітинку.

– Що з цими записами зараз?

– Вони будуть передані правоохоронцям, мабуть. Вони ж ще залишали послання в школах чи інших соціальних об’єктах, де розташовувалися. Я бувала в місцях їхньої дислокації. Наприклад, у Немішаєвому вони розташувалися в поліклініці, там після них такий срач залишився – це страшне. Стоять банки відкриті з огірками, капусняк, ковдри валяються якісь, вибиті вікна, все потрощено.

– А що насправді було з ворзельським будинком дитини, куди увірвалися кадирівці? Там дійсно всіх до цього встигли евакуювати чи хтось залишився, бо різне писали?

– Коли була перша хвиля евакуації, дітей вивезли разом із співробітниками і тими людьми, які переховувалися в цьому закладі й допомагали. Там не було газу, тому готували їсти вони у дворі на вогнищі, а коли закінчилася питна вода, як мені розповідала близька мені лікарка, яка допомагала інтернату, пили з калюж. Тому, окрім однієї співробітниці, яка відмовилася від евакуації, всі виїхали. А через дві години після їхнього від’їзду зайшли кадирівці й почали шукати там дітей. Про те, що кадирівці полюють на дітей, було відомо заздалегідь. Тому деякі дитячі будинки й інтернати за першої ж змоги евакуювали. Окрім Сукачівського, Горностайпільського інтернатів, що на Іванківщині.

– А навіщо вони вишукували дітей? Вони хотіли їх вивезти?

– Я не знаю, тому казати не буду. Я знаю, що паралельно з цим з’явилося багато різних "цікавих" людей, які писали в соцмережах оголошення про те, що вивозять на лікування дітей, постраждалих від окупації. Під цим соусом, без відома Міністерства охорони здоров’я, працювали схеми, за якими довірливі батьки давали дозвіл на виїзд, і їх вивозили в Туреччину. Подальша їхня доля невідома. По дітях війни це взагалі буде окрема історія, там дуже багато проблем і різних неприємних фактів.

– Одне з нагальних питань нині – компенсації за зруйноване житло. Багато юристів говорять про репарації, але навряд чи вони будуть швидко. Як ти вважаєш, звідки брати кошти на відновлення зруйнованих будинків?

– Скажу непопулярну річ, але, як я розумію, грошей на компенсації в бюджеті зараз немає. Я думаю, що цим мають займатися країни Європейського Союзу. Але тут питання багатогранне. Наприклад, чи мають цим займатися європейські архітектори чи наші? Я впевнена, це мають робити наші архітектори, і кошти на оплату їхньої праці мають залишатися в Україні, будівельні матеріали мають бути наші, підрядники — наші. Нам свою економіку треба запускати. Окрім цього, назріває скандал, наприклад, з меморіальними комплексами та пам’ятниками. В Бородянці люди, які мешкали в зруйнованих будинках по вулиці Центральній — категорично проти, щоб на місці їхніх будинків ставили пам’ятники. Вони хочуть отримати там нове житло. Але їх ніхто не запитує чомусь. Довоєнна влада грає своє якесь кіно і думка людей їх цікавить в останню чергу. Тому я звернулась знову ж таки до створених військово-цивільних адміністрацій в деокупованих регіонах. Бо стара влада себе скомпрометувала, люди їй не довіряють. Тим паче, що під час окупації їх здебільшого поряд не було.

А що стосується репарацій, то, як ти знаєш, в історії Ізраїлю також була така віха, коли Німеччина євреям платила репарації. І не всі євреї були згодні з тим, що за кров і горе можна "відкупитись" грошима. Тому тут кожен сам вирішуватиме, брати щось від цих нелюдів чи ні. 

Джерело:censor.net


Підписуйтесь на аккаунт InfoKava.com в Twitter, Facebook або Telegram: в одній стрічці новин - все, що варто знати про події в Україні та в світі про політику, бізнес, культуру та економіку.
Ctrl
Enter
Если вы заметили ошибку в тексте
Выделите её и нажмите Ctrl+Enter
Также по теме
Показати ще новини