"Підтримати"
Новини
Всі новини

Ксенія Костюченко: Вірю в ЗСУ. Щоденники війни. Харків

Ксенія Костюченко - вчителька хімії, яка обожнює свою роботу. Через війну з Росією, яка почалася, ні, не зараз, а ще вісім років тому, вже вдруге вимушена кудись бігти. Бо вона з Донбасу. Мама підлітка і дитини з РАС, а це такий собі коктейль, не для слабаків. Але вона тримається, хоча зараз це робити важче, ніж у мирний час. Збиралися усього 15 хвилин, але рідненький прапор не забули. І зараз він висить в орендованій квартирі. Ксенія - одна з мільйонів українців.

Кожного дня відкриваю фейсбук з наміром щось написати.

Але ж перед тим треба почитати.

Читаю і починаю плакати, бо вдячна всім, хто пише, і горда за свою стрічку, і відчуваю жах від новин, і лють, і впевненість, що переможемо...

І нестерпно боляче за своїх - учнів, друзів, колег, які в небезпеці.

Потім в мене телефон починає пищати і вимагати режиму економ, я не встигаю знайти зарядку, як уже дитина просить кашу, і це тільки початок, бо з ним зараз складно: ситуація така, в якій аутьонишу не дуже...

Тому від моїх намірів після одинадцятої вечора не залишається геть нічого. Тим більше, що думки все одно плутаються, тобто і спочатку крім намірів нічого в голові не було.

А от вчора о п'ятій ранку написала мама моєї учениці, яка потрапила під обстріл і була в комі 10 днів. Вчора дівчина нарешті стиснула кулаки і плакала. А вдень вже посміхалася. Вона оживає, вона відчуває, стан все ще важкий, але надія матеріалізується.

Моя учениця боєць, ми всі знали, що якщо хтось і зможе видертись з такої травми, то тільки вона.

Але мені було так страшно...

Мені не було страшно у Харкові, за себе боятися я взагалі не дуже вмію. Все життя довіряла всесвіту, частиною якого є і моя інтуїція, і нормально працювало.

За дітей було страшно, але я була впевнена, що якщо що, вони за моєю спиною та за спиною чоловіка. Ми будем падати на них, рятувати їх, це ж кожному зрозуміло.

І от до мене дійшло, що ця впевненість фантастична, як дитячі мрії про героїзм.

І розуміння цього факту мене розірвало на хрін.

Вивалився з підсвідомості найпотужніший страх. Його навіть жахливі сни уникали: абсолютне безсилля спасти своїх дітей. В моїх жахливих снах я обіймала, закривала, несла, мені було надважко, я ледь не помирала, але захищала.

А в житті на війні ти просто не встигаеш навіть моргнути, а в твою дитину летить скло. І твоя чудова дівчинка, чи хлопчик, саме ця найбільш кохана людина, а не ти... В неї, а не в твою спину, чи чим ти там мала намір повертатись до осколків...

Вже пару тижнів вночі моя клята психіка цей жах із задоволенням смакує. Спати мені, ясна річ, зараз не дуже подобається. Але я поступово звикаю.

І це теж розриває мене на хрін!

Я. Звикаю. До думки. Що не зможу. Захистити. Своїх. Дітей.

Тобто, я роблю для цього все можливе. Зараз ми в безпеці. Ми навіть не гуманітарне навантаження: самі знімаємо квартиру, забезпечуємо себе, допомагаємо тим, хто потребує.

Але безпека - штука тимчасова і дуже ненадійна...

Як з цим бути?

З одного боку, тут могла б спрацювати релігія, та, яка з Богом і таким іншим, де хтось керує всім і після смерті на тебе чекає вічне життя.

Але я взагалі релігію ніколи не сприймала, а зараз не можу і поготів.

Але без віри просто ніяк, правда.

Тому я вірю в ЗСУ. Саме вони для мене ті долоні, які закривають моїх дітей від смерті.

Кожного дня перед сном і протягом дня подумки розмовляю з ними і всесвітом:

Хлопці та дівчата. Я люблю вас. Ви найкращі. Ви найсильніші. Дякую вам. Живіть, будь ласка, будьте живими. Нехай все ця падло, що вдерлося до нас, здохне, нехай воно здохне просто від страху, а ви живіть і посміхайтеся!

Я вірю, що ми переможемо, якщо хтось і здатен перемогти в цій війні, то тільки ми, тільки ВИ!

І знаєте, круто працює як заміна молитов. Наша армія, на відміну від будь-якого бога, абсолютно реальна і жива, вона вбиває і трощить ворогів, постить фотки, знімає відосики, вона робить справжні дива, а не якісь казкові проходження по воді.

Можна було б, мабуть, про все це не думати, бо моя реакція на стрес - завмирання. Заціпеніти і сидіти на одному місці, іноді тремтіти, іноді ридати.

Але я не можу, бо моя основна задача зараз - зберігати спокій.

Мої діти дивляться на мене, я не можу демонструвати щось ще, крім спокою. Якщо голос починає тремтіти, або душать сльози, малий прибігає, бере моє обличчя в свої руки, дивиться в очі і волає, зриваючись на плач: "мама весьолий!!!". Мама одразу починає бути "весьолий", для цього дивиться на фото дохлої русні, читає Стерненка та Гудименка, витирає шмарклі, ковтає грудку, чи що там в неї встигло утворитися, і малий спокійно йде.

Всі релігійні свята, дні янголів також, я тепер буду присвячувати нашій армії, і нарешті вони матимуть сенс для мене.

На фото моя дитина, яка заснула під час евакуації. Йому було незручно та нелегко, але тепло і не страшно. А біля Вінниці хлопець з блокпосту дав йому потримати автомат.

Ксенія Костюченко, Харків - Київ

Спеціально для InfoKava


Підписуйтесь на аккаунт InfoKava.com в Twitter, Facebook або Telegram: в одній стрічці новин - все, що варто знати про події в Україні та в світі про політику, бізнес, культуру та економіку.
Ctrl
Enter
Если вы заметили ошибку в тексте
Выделите её и нажмите Ctrl+Enter
Также по теме