"Підтримати"
Новини
Всі новини

Раунд переговорів, який може стати останнім

Раунд переговорів, який може стати останнім

Цугцванг: чим більше Росія наполягає на своїх вимогах, загрожуючи наслідками їхнього невиконання, тим більше консолідуються НАТО та ЄС. І тим більша напруга. І тим вища небезпека...

Аналітики та експерти запевняють, що такої напруги між найбільшими політичними гравцями у світі не було з часів Карибської кризи 1961-1962 років, коли США розмістили свою ядерну зброю у Туреччині, а СРСР – на Кубі. Вочевидь, Росія відтворює саме цю ситуацію понад піввікової давності. Щоправда, здобути вона хоче значно більше, ніж тоді СРСР. І сама ситуація набагато гостріша на тлі небажання сторін йти на розумні та прийнятні компроміси.

Карибська криза

У жовтні 1962 року, вже після дзеркального розміщення ядерних боєголовок у Туреччині та на Кубі, Хрущов та Кеннеді обмінювалися загрозами, пропозиціями та зауваженнями у конструктивних листах. Більшість переговорів, ультиматумів, компромісів, побоювань та надій політиків для громадськості тоді залишилася за кадром. У чистому залишку, спочатку СРСР три тижні виводив свої ракети з Куби, а потім – через кілька місяців! - США демонтували свої у Туреччині. Хто тоді отримав політичні преференції – сказати важко. США погодилися знищити "Юпітери" в Туреччині, тому що розцінили їх як застарілі, на їх підводних човнах на той час вже було розміщено сучасніше озброєння. У СРСР члени Політбюро КПРС були розчаровані підсумками протистояння і почувалися ошуканими. Вони так розлютилися на "м'якотілість" Хрущова, що змістили його з посади. Кубинці розцінили поступки СРСР як зрадництво їхніх інтересів. Американці теж залишилися незадоволеними своїм керівництвом, яке відмовилося нападати на Кубу. Але світ загалом – виграв, бо ядерна війна, яку тоді вважали більш ніж можливою, на щастя, так і не розпочалася.

Ситуація кардинально змінилася

Політична географія світу сьогодні є кардинально іншою.
СРСР за часів Карибської кризи мав у своєму розпорядженні цілий Варшавський договір з восьми країн (СРСР, НДР, Албанія, Чехія, Болгарія, Угорщина, Польща, Румунія), який протистояв НАТО. У країнах-членах договору було розміщено багато всякої зброї та цілком достатньо військ, щоб зіпсувати Європі життя у разі загострення ситуації. Але головне - ці країни як би прикривали СРСР від решти Європи і, зрештою, навіть від США.
Наразі Росія на заході не має такої міжнародної подушки безпеки. Більше того, країни колишнього Варшавського договору втекли від ядерного партнера. Всі вони, як і прибалтійські "сестриці", перебігли у НАТО! І, ясна річ, на території колишніх союзників та партнерів тепер розміщено зброю та бази альянсу! Весь так званий соцтабір опинився у таборі "ворога". Останній його уламок, Північна Македонія (що була просто Македонія, яка раніше була у складі Югославії) стала членом НАТО в 2020 році.
Таким чином, НАТО має зараз у своєму складі 30 повноправних членів, 20 держав беруть участь у програмі "Партнерство заради миру", а ще 15 беруть участь у програмах діалогу. Сукупні військові витрати всіх членів НАТО у 2020 році становлять понад 57% загальносвітового обсягу.
А Росія має сумнівними партнерами Китай і ОДКБ - Ташкентський договір (Росія, Білорусь, Вірменія, Казахстан, Киргизстан і Таджикистан). Чому сумнівні? Тому що Китайський дракон завжди переслідує лише свої інтереси. А чотири країни ОДКБ (Вірменія, Казахстан, Киргизстан та Таджикистан) свого часу підписали угоду з НАТО у рамках програми "Партнерство заради миру". Тобто, за великим рахунком, вони також є партнерами НАТО і, в разі чого, згадають про це.
Ну, так, десь там є ще Іран, Північна Корея та Сирія. Можна, звичайно, продовжувати загравати з талібами та з військовими у М'янмі. А ще далі - Малі, Куба та Венесуела, в яких можна розмістити свої ядерні боєголовки... Якщо ці "союзники", звичайно, погодяться стати мішенями у майбутній війні...
НАТО на західних кордонах, а Китай нависає над східними.
Загалом – це самотність, русофобія та безперспективність. Тому що нафтові рублі закінчуються, а санкції не зменшуються. І жодні гіперзвукові ракети, ніякі ядерні космічні двигуни, ніякі супер-лазери і навіть ніяке імпортозаміщення Росію від цієї самотності не рятує. 

Суть путінських ультиматумів

Неспровокована криза: саме так, найімовірніше, історики майбутнього назвуть події останніх місяців.
Ці події можна описати в кількох словах: Росія опублікувала у всіх світових ЗМІ ультимативну вимогу до США та НАТО припинити розширення альянсу на схід, гарантувати невступ до альянсу Грузії та України, а також вивести сили НАТО з низки східних та центрально-європейських країн. Простіше кажучи, істерично зажадала відвести сили НАТО від своїх кордонів і дати юридичні гарантії більше не наближатися.
Чому "неспровокований"?
Тому що ті ж аналітики, експерти, політологи і політики ніяк не можуть збагнути: що саме спонукало Путіна на такий провокаційний улітматум саме зараз? У чому саме Росія бачить для себе загрозу такого рівня, що вже неможливо терпіти? Чим викликана така "неспровокована", здавалося б, істерія: "нам просто нікуди далі відступати"? На Заході всі просто розгублені: ніхто ж Росії не загрожував, ніхто в її території не вторгався, ніхто не відбирав захоплені Курили, ніхто не вимагав повернути Карелію та Кенісберг, ніхто не заважав влаштовувати тренувальні полігони в Сирії, ніхто не проганяв із ООН, і всі терпіли всілякі потворні "вето", ніхто не заважав шантажувати всіх своїм газом, ніхто не заважав купувати в Європі та США нерухомість та переселяти туди своїх дітей... Все ж так було цивілізовано й мирно!
Але якщо уважно подивитися на всі заяви та дії Путіна протягом двадцяти одного року його царювання, цю істерію важко назвати раптовою. Важко, тому що почалося все в той самий момент, коли маленька і непомітна людина Путін стала президентом великої і сильної держави. І з того часу градус напруги піднімався, як температура на планеті: повільно, але невідворотно.
Путін спочатку внутрішньо не погодився з розпадом СРСР. І тому, отримавши владу, поставив за мету відродити колишню міць якщо вже не СРСР, то вже Росії точно. І всі ці роки він чекав відповідного моменту і терпів.
Він витрачав великі гроші на те, щоб Росію не просто поважали, щоб на неї не просто зважали, а щоб вона мала можливість впливати на світову політику. Як раніше. Як після війни. Коли Британія була ґрунтовно пошматована. Коли США ще не знали, що вони найбільша сила у світі. Коли Німеччина лежала біля ніг, повалена та розірвана на частини. Коли СРСР вершив долі світу. Гроші допомагали когось купити, але не додавали поваги. І Путін терпів.
Путін терпів, коли колишні союзники по черзі вступали до НАТО. Він терпів, коли щось там загрозливе розміщували у Прибалтиці, Чехії, Угорщині, Польщі. Він терпів, дивлячись, як світ "загниваючого" капіталізму зростав і багатів. Він зазнавав зростаючої сили НАТО.
І після всіх цих очікувань та образ у Путіна теплилася надія хоч би на те, що він назавжди залишиться господарем на Кавказі та, головне, в Україні. Тому що Росія без України не має ні в історичного, ні територіального сенсу. І він знову терпів і чекав.
Він терпів Україну за Кучми, хоча саме цей "чіпкий господарник", який створив у країні справжній олігархат, написав доленосну книгу "Україна - не Росія".
Він стерпів провал Януковича у 2004 році.
Він довго терпів Саакашвілі, а потім раптом не витримав і 2008-го примусив Грузію до кривавого миру, відібравши в неї третину території. І те, що сьогодні Міхо у в'язниці, - відлуння цього примусу.
У 2010, коли Янукович все ж таки заліз у президентське крісло, Путіна трохи попустило, бо можна було сподіватися на тиху, мирну, цілком проросійську Україну. Можна було зробити з Віктора Федоровича другого Олександра Григоровича і робити на території своєї України все, що завгодно. Здавалося, за Януковича всі трохи забули про те, що Україна - не Росія. Але недалекий і самозакоханий Янукович "стратив": спровокував і не втримав черговий Майдан. А замість того, щоб вчасно покликати на допомогу Путіна (ну, приблизно, як Токаєв!), малодушно втік і тепер сидить "у Ростові" - ні розуму, ні серцю...

І тут Путіна понесло

Зробивши "цап-царап" Криму та ОРДЛО, змусивши Порошенка за допомогою кривавих котлів до підписання вигідних для себе Мінських угод, він дуже сподівався, що змусить Україну здатися так, як змусив Грузію. Але несподівано для нього ефект від примусу до миру України, на відміну від Грузії, виявився протилежним.
Україна не здалася.
Україна зібралася, консолідувалася, повернула частину захоплених земель та поставила Мінські угоди на безстрокову паузу.
Україна майже безкровно розібралася зі своїми буйними добровольцями, які поклали життя за країну і не хотіли втратити її при поверненні до мирного життя. На їх основі Україна створила нову, найкращу в Європі, боєздатну та вперту армію.
Україна зуміла переконати всіх, що вона – європейська країна, що вона потрібна Європі, що її треба рятувати, підтримувати, розвивати та озброювати.
Україна переконала всіх, що не хоче повертатись під протекторат Росії.
Путін знову терпів і чекав на іншого президента.
Конспірологи думають, що він допоміг Зеленському отримати це місце, сподіваючись, що хлопчика-клоуна буде легко обвести навколо пальця і ​​повернути все на круги своя.
І раптом виявилося, що за спиною Зеленського, незважаючи на всю його недосвідченість, що межує з дурістю, незважаючи на всі проколи, "зашквари" та "факапи", постали США.
За сім років війни за незалежність, за визнання, за Крим та окуповані землі на Сході, за сім років помилок і досягнень, провалів та перемог, за сім років наполегливого і навіть настирливого пробивання дверей до Європи та НАТО, Україна довела, що її не можна віддавати на поталу агресивній сусідці.
Путін та його спікери, зокрема, Лавров, продовжують запевняти ЄС, США та НАТО, що Україна не варта захисту та допомоги, що вона - розсадник фашизму, що вона загрожує російськомовним громадянам, що вона сама влаштувала на своїй території громадянську війну та відповідальна за проблеми ОРДЛО. Росія продовжує наполягати на безумовному виконанні кабальних для України Мінських угод і лякає світову спільноту, що вона ще усвідомить, якого монстра (у сенсі - фашистську та нацистську Україну!) пригріло у себе на грудях і як мала рацію Росія, застерігаючи від підтримки цього непорозуміння, цієї недокраїни, цієї нікому не потрібної недодержави... 

Взаємний цугцванг

І чим більше Путін намагається не допустити "втечі" України з його цап-царапчиних лап, тим гірша ситуація.
І не лише для Росії.
Вона гірша і для України, і для світової спільноти загалом.
Путін застерігає: залиште Україну мені, бо...
Путін чи не всі війська західних округів стяг до кордону з Україною: відійдіть, заберіть свої ракети зі слов'янських країн і забудьте про Україну, бо...
Він явно розраховував, що підкуплена його нафтовими рублями, розслаблена "демократичними цінностями" та ослаблена газовою кризою інфантильна європейська спільнота швидко піде на угоду. Він думав, що НАТО не підтримуватиме країну, яка не є членом альянсу і невідомо коли ним стане. Він вірив, що США після відступу з Афганістану не пов'язуватимуть себе з провальним українським проектом.
Але не тут-то було.
Що більше військ Путін підводить до України, то більш єдиним виглядає ЄС у бажанні допомогти цій країні. Не відстають США, Канада та Великобританія. Тоннами везуть зброю, обладнання, обмундирування, шпиталі, катери та гелікоптери. В єдиному пориві та в один голос увесь західний світ попереджає Путіна: не боїмося, готові до будь-яких твоїх витівок, Україну не покинемо і не віддамо.
Путін робить свій хід і тягне до кордону з Україною ядерні боєголовки з Сибіру та Владивостока: відійдіть, а то ми зробимо серйозні кроки...
НАТО, США та ЄС упираються: не відступимо, не відійдемо, не віддамо. Бо якщо зараз віддамо Україну, завтра треба буде віддати все...
Україна освоює нове озброєння, розгортає сили цивільної самооборони, мобілізує навіть жінок і стоїть на своєму: ми свою частину Мінських угод виконали, а Росія не виконала жодного пункту, тож - поступитись має Росія!
І напруга зростає...
Взаємний цугцванг. Що б хто б не зробив - ситуація стає лише гіршою та небезпечнішою для всіх. Відступити можна. Але ж ніхто не хоче. А Україна – не може, бо для неї це справа життя та смерті.

На що чекаємо...

Наступного тижня США нададуть Росії письмові обґрунтування своєї позиції.
Саме так – обґрунтування, а не гарантії нерозширення НАТО чи відведення військ, розміщених у суміжних із Росією країнах НАТО.
Росію обґрунтування не задовольнять. Вона хоче виконання своїх вимог без змін та без компромісів зі свого боку. Вона не бачить потреби у компромісах і не вважає їх справедливими.
На початку лютого в Білорусі розпочнуться союзні військові навчання.
Війська Росії стоять за 200 кілометрів від Києва.
Армія України в рази сильніша, ніж була у 2014 році, але недостатньо сильна, щоб протистояти Росії. І ми не маємо ПРО, щоб захиститися від ракетних ударів.
США та ЄС все ще сподіваються, що Путіна вдасться напоумити.
А Путін залагодив своє: нам нема куди відступати.
Матері та дружини російських солдатів, які відправлені у відрядження нібито до Білорусі, у жахливих передчуттях, але... Їм теж нема куди відступати, хіба що у СІЗО як зрадникам Батьківщини.
Цугцванг...
Потрібно всім завмерти і не ворушитися, тоді, можливо, все розсмокчеться само собою...
Або не розсмокчеться...
А, так: сухарі! Потрібно насушити. Стануть у нагоді.

Ірина Шевченко, InfoKava


Підписуйтесь на аккаунт InfoKava.com в Twitter, Facebook або Telegram: в одній стрічці новин - все, що варто знати про події в Україні та в світі про політику, бізнес, культуру та економіку.
Ctrl
Enter
Если вы заметили ошибку в тексте
Выделите её и нажмите Ctrl+Enter
Также по теме