«Війна в Донбасі — це громадянська війна всередині України», «Російсько-українське протистояння — це неприємне, але локальне явище, яке не має великого впливу на внутрішньоєвропейське життя», «Росія — найважливіший партнер Європи; так, ми, Європа, не схвалюємо дії Кремля з анексії Криму та війни в Донбасі, але за всю свою історію ми занадто багато воювали з Росією, щоб зараз загострювати це протистояння». Ці та подібні до них судження постійно лунають у найрізноманітніших місцях Західної Європи — навіть там, де немає російського державного пропагандистського телеканалу «Russia Today». Можливо, це природна підсвідома захисна реакція організму — коли сильні й щасливі намагаються не помічати страждань тих, хто бореться за своє майбутнє, за свою свободу та незалежність.Європі (Європейському Союзу) простіше знайти спільну мову з Росією, з Кремлем, особисто з Путіним і визнати (нехай навіть за фактом, не проговорюючи вголос), що Україна перебуває в зоні пріоритетних російських стратегічних інтересів, і навіть мати певний зиск з «розділу» України — спільно з Росією.
Путінські стратеги припускали, що країни Європейського Союзу, а потім і все людство, спочатку мовчки змиряться з анексією Криму, а потім і з відколом від решти України «Новоросії», що складається, за версією Путіна, з восьми областей українського Півдня та Сходу.
Проте у європейській історії подібні ситуації вже траплялися.
Російсько-українська «гібридна» війна спалила всі мости в колишнє життя і в колишній світоустрій
Щоправда, коли ти жертвуєш принципами та цінностями на догоду миттєвим інтересам, ніхто не дасть гарантії, що наступним об'єктом компромісу не стануть інші країни Європи: спочатку якісь далекі й малозрозумілі — колишні республіки Радянського Союзу (Литва, Латвія, Естонія), а потім і сам ти — такий весь «толерантний» і «неагресивний». Відразу після Мюнхенської угоди, за якою гітлерівській Німеччині передавалася Судетська область Чехословаччини, Уїнстон Черчілль так описав позицію своєї країни (3 листопада 1938 року): «Англії було запропоновано вибір між війною та безчестям. Вона вибрала безчестя й отримає війну» («England has been offered a choice between war and shame. She has chosen shame, and will get war»).
Тому зараз європейські санкції проти Росії — це зовсім не євромазохізм і не «танці під американську дудку», як каже російська пропаганда
. Це інстинкт самозбереження: європейська готовність терпіти в малому й зазнавати малих фінансових збитків знижує ризик глобальної катастрофи та глобального хаосу, який може поховати під своїми уламками і власне Європу.Не виключено, що історики майбутнього точкою старту Третьої Світової війни назвуть анексію Росією Криму або кремлівську «гібридну» інтервенцію на сході України. Те, що зараз відбувається на Донбасі, ширше — в українсько-російських відносинах, — це не звичайний конфлікт за території та ресурси. Це не просто «гібридна» війна між Росією й Україною — двома старими сусідами, що добряче набридли один одному за століття спільного проживання. Це не етнічний чи конфесійний конфлікт — з обох боків є й етнічні українці, й етнічні росіяни.
Це етична війна — війна між різними етосами, між різними цінностями, між протилежними уявленнями про Добро й Зло.
Україна вибрала Свободу та Гідність. Росія, точніше, Кремль і всі ті, хто повірив кремлівському «телефашизму», вибрали Імперію. І вклонилися її Залізному Тельцю.
Імперію — в найогиднішому варіанті, в якому сполучилося не найкраще, що було в Росії за століття історії (універсалізм, полікультурність, просвітництво, модернізаційний потенціал), а найгірше (насильство, тиранія, феодально-холопська «вертикаль» — замість громадянського суспільства, патерналізм, відсутність інституту приватної власності, авторитарна влада, відсутність політичної та економічної конкуренції, немодернізаційний тип розвитку, мілітаризм, марення про світове домінування). Обрали «Русский Мир» — нову путінську імперію, що походить від Золотої Орди, від опричнини Івана Грозного, від східних деспотій, від радянського ГУЛАГу.
Зараз у середовищі російських опозиційних інтелектуалів з'явилася кумедна інтелектуальна гра: хто знайде більше історичних аналогій між довоєнною Німеччиною та сучасною Росією, між Гітлером і Путіним. За часів Радянського Союзу в Інституті філософії АН СРСР жартували, що 1942 року під Сталінградом зіткнулися не просто дві армії — радянська та німецька, не просто два тирани — Сталін і Гітлер, не просто дві тоталітарні ідеології — радянський комунізм і гітлерівський нацизм, але дві різні інтерпретації Гегеля. Зараз під Донецьком зіткнулися два образи майбутнього: на засадах Свободи і на засадах Несвободи.
Після анексії Криму в березні 2014 року Росія остаточно відмовилася від модернізаційного шляху розвитку — навіть на словах. Ідеалом стала сталінська мобілізація: весь світ — проти Росії, Росія — «остання фортеця» «істинної віри». І якщо раніше, за часів Радянського Союзу, цією «істинною вірою» вважався комунізм, то путінська Росія змушена придумувати «цінності» («духовные скрепы») на ходу. Тому всім освіченим і внутрішньо вільним людям — настільки смішно й водночас — настільки сумно. Адже хто б міг подумати ще років десять тому, що прихильників несвободи та «путінського консенсусу» в Росії набереться, за даними соціологів, щонайменше 85%!
І в Україні, й у Росії останні два роки активно йде формування нових політичних націй — на ґрунті діаметрально протилежних етичних принципів.
Майдан для України був украй важливий — передусім тому, що він відновлював потоптану гідність українського суспільства, нехай навіть травматичним, трагічним чином, відкривав дорогу в майбутнє — до суспільства на засадах солідарності та братерства.
У Росії цю функцію відновлення гідності виконав... Путін. Утім, гідність тут принципово іншого характеру: це не гідність індивіда й самоповага суспільства, а «гордість за країну та її армію», настільки пам'ятна нам з радянських часів. Саме «колективний Путін» змусив повірити росіян у те, що Росія «встає з колін», що Росію «всі бояться», що «Америка напала на Росію в Донбасі», що анексія Криму — це «возз'єднання російського народу» тощо.
І навіть після того як в Росії почали спалювати сотнями тонн заборонену іноземну їжу, значна частина російського суспільства сприймає це не як гуманітарну катастрофу, не як божевілля влади, а як тріумф Російської держави: мовляв, ми їх усіх — і «піндосів», і «гейропейців» — зараз поставимо на коліна та змусимо себе поважати!
Якщо подивитися на нинішню російсько-українську війну на деякому віддаленні — з висоти історії, то можна побачити певну закономірність, що повторюється раз на кілька століть.
Росія й Україна — це дві зовні досить схожі країни, особливо для зовнішніх спостерігачів, які не мають часу вникати в слов'янські суперечки та особливості. Однак влаштовані вони діаметрально протилежним чином та існують за взаємовиключними законами соціально-політичної організації: одна — на ґрунті моноцентризму та авторитаризму влади, інша — на ґрунті владної поліархії. Раз на кілька століть змінюється країна-домінант: спочатку домінувало Велике князівство Литовське, до складу якого входили Україна та Білорусь, потім — Велике князівство Московське, що перетворилося за часів Івана Грозного на Московське царство. До певного моменту «регіональним лідером» вважалася Річ Посполита, але наприкінці XVIII століття її розділили — за згодою — Росія, Австрія та Пруссія. Російська імперія з центром у Санкт-Петербурзі та Радянський Союз із центром у Москві кілька століть визначали модель розвитку не тільки Росії, але також України, Білорусі та всіх інших східноєвропейських країн і народів.
Російсько-українська «гібридна» війна, що загрожує світу початком Третьої Світової та знищенням людства в атомній пожежі, спалила всі мости в колишнє життя та в минулий світоустрій. Війна змінить все: ні Україна, ні Росія в довоєнному форматі та конфігурації вже не збережуться. Саме переможець визначить формат майбутнього устрою пострадянського світу й усієї Східної Європи.
Події, що останні два роки відбуваються в Україні, свідчать про те, що центр розвитку цього регіону може переміститися з Москви до Києва. Однак для цього необхідні не тільки надзусилля і найвища самопожертва з боку українського народу, але й допомога всього цивілізованого людства.
Людства, що вибирає Свободу.
Людства, що не хоче поклонятися Залізному Тельцю Імперії.
Андрій Окара на НВ
