Всі новини

Східна Європа і Україна на шляху декомунізації

Східна Європа і Україна на шляху декомунізації

Початок процесу декомунізації в Україні вимагає уважного осмислення того, як відбувалися аналогічні процеси у країнах Східної Європи. Чи був успішним цей досвід? І що потрібно врахувати Україні? «Європейська правда» відкрила дискусію на цю тему і готова вислухати різні думки.
Як проходила «декомунізація» в країнах Центральної та Східної Європи, які з тих пір вступили в ЄС? Ніяк: її не було.
Більшість людей, які виросли в цих країнах, не розуміють навіть суті питання: слово «декомунізація» вони сприймають як процес відсторонення від посад на держслужбі людей, які заплямували себе співпрацею зі спецслужбами режиму, що існував до 1989 року.
Цей процес відомий під назвою «люстрація», введеним в Чехословаччині для того, щоб уникнути політично неприємного терміна «чистки».

КОМУНІСТИ – ГЕТЬ!


У 1991 році був прийнятий закон, що забороняє протягом п'яти років обіймати керівні посади в державних структурах колишнім працівникам органів держбезпеки, міліції, а також партійним функціонерам районного рівня і вище. Після розпаду країни у Словаччині цей закон перестали виконувати на практиці починаючи з 1994 року, в Чехії проти його імплементації теж виступали багато, включаючи головного героя «оксамитової революції», президента Вацлава Гавела.
Гавел заявив, що люстрація «була дітищем революції, і як така вже перестала бути необхідна». Позначався і дефіцит управлінських кадрів.
Незважаючи на це, праве більшість в чеському парламенті подолав президентське вето і продовжив термін дії закону до кінця 2000 року. При цьому у 1993 році парламент скасував термін давності для злочинів комуністичного режиму»: точніше, цей строк обчислюється не з моменту вчинення злочину, а з 1990 року.
Крім того, був прийнятий закон про відкриття доступу громадян до своїх «справ», що лежало в архівах спецслужб.
У Польщі люстрація не відбулася відразу, одночасно з чеської.
Новообраний прем'єр-міністр Тадеуш Мазовецький в 1989 році заявив: «Під минулим ми підводимо жирну риску. Відповідати будемо тільки за те, що зробили, щоб витягнути Польщу з нинішньої кризи». Багато хто сприйняв це як обіцянку, що ніякої люстрації не буде.
У 1992 році Сейм все ж прийняв закон про люстрацію, але конституційний суд визнав його таким, що суперечить Основному закону. Новий закон на цю ж тему був прийнятий в 1996 році, але момент вже був втрачений.
З тих пір вже відбулася зміна поколінь у політиці «природним шляхом»: президент Польщі Анджей Дуда під час передвиборної кампанії підкреслював, що він перший кандидат, який прожив доросле життя вже після 1989 року.
Люстраційні закони були прийняті в Угорщині (1991, мова йшла про скасування строку давності для політичних вбивств в 1944-1990 рр.) і Болгарії (1992, заборона секретарям Компартії і професорам марксизму-ленінізму займати керівні посади в навчальних закладах і в місцевих органах влади), але в обох випадках їх скасували конституційні суди.
По суті, Чехія залишається фактично єдиним прикладом «декомунізації-люстрації».
В Україні ні про яку люстрацію в 1990-х роках не могло бути й мови. А закон про люстрацію, прийнятий після зміни влади в минулому році і викликає масу претензій у Венеціанської комісії, не має відношення до радянського минулого, та й взагалі не має прецедентів у східноєвропейській практиці.

Читайте на InfoKava.com: Закінчується термін підписання законів з декомунізації

ПЕРЕЙМЕНУВАННЯ ВУЛИЦЬ


Те, що розуміють під «декомунізацією» у нас – перейменування вулиць, знесення пам'ятників, демонтаж мозаїк і тому подібні перетворення публічного простору – у Східній Європі не регулювалося, як правило, ніяким спеціальним законом.
В Румунії, Болгарії, Польщі, балканських країнах, Угорщині все це відбувалося на підйомі масових антикомуністичних настроїв у 1989-1993 рр., робилося силами місцевих громад і не потребувало ні в якому спеціальному законодавчому регулюванні: у місцевої влади не було зобов'язань відзвітувати перед вищим начальством про кількість перейменованих бульварів, як в сьогоднішній Україні.
Власне, в нашій країні в той же самий час проходили ті ж самі процеси – просто вони охопили всю країну, а лише Захід, Центр і столицю. Примусових «декоммунизационных десантів» не було.
Примітний приклад Хорватії: на хвилі підйому націоналістичних настроїв і сербської вторгнення на початку 1990-х там вкоренилася ідея, приравнивающая комунізм до ідеології панування сербської – так само, як і в Україні сьогодні багато хто вважає комунізм якийсь «проросійської» ідеєю.
Під час війни з Сербією публічний простір у хорватських містах масово «декоммунизировалось», спонтанно і без законодавчої зобов'язалівки: перейменовували вулиці, зносили пам'ятки. Проте до цих пір в Загребі, наприклад, є площа ім. Тіто.
На відміну від балтійських країн і України, хорвати не заборонили комуністичну символіку – заборонена тільки фашистська. Нічого схожого на наше цензурування книг і творів мистецтва (наприклад, гучний заборону книги Сергія Жадана з-за серпа і молота на обкладинці) немає ні Хорватії, ні в більшості інших країн Східної Європи.
Найближчий аналог чого-небудь подібного – польський Інститут національної пам'яті (ІНП) – використовувався правоконсервативної партією «Закон і справедливість» як інструмент політичної боротьби. На окремих політиків вибірково знаходили компромат в архівах, в суспільстві штучно мусувалася тема антикомунізму. Але в останні 5-7 років вплив Інституту сильно скоротилася.
Треба сказати, що у всіх країнах, де є подібні структури – Чехія, Словаччина, Литва, Естонія, Румунія – ІНП не має статусу органу державної влади, це громадська організація, яка займається розкриттям архівів і політичних справ (часто розкриваючи, правда, лише політично зручну інформацію).
Втім, є винятки: авторитарну проросійський уряд Віктора Орбана в Угорщині у 2010-2012 роках виступило з ініціативою, нагадує нинішню українську «декомунізацію»: урядовий комітет видав довгий список історичних осіб, що підлягають видаленню з публічних просторів.
Як і в нашому випадку, список був складений безглуздо, туди потрапили багато діячів, які ніяк не мали б там бути, а деякі яскраві представники старого режиму, навпаки, під заборону не потрапили. Результат змішаний: наприклад, тепер у Будапешті не залишилося жодного пам'ятника видатному угорському філософу-марксисту Дердю Лукачу (порожній постамент від одного з бюстів вдалося зберегти в будівлі Архівів відкритого суспільства, заснованих Джорджем Соросом), але пам'ятник поету-анархісту Аттіли Йожефа та вулицю, названу в його честь, громадськість все ж таки відстояла.

МЕШКАНЦІ – ПРОТИ


Деякі перейменування викликали справжню бурю протестів: так було, наприклад, зі спробами перейменування вулиць Ендре Шагварі (комуніст-підпільник, вбитий жандармами у 1944 р.) і Лео Франкеля (учасник Паризької комуни, засновник Загальної робочої партії Угорщини) в Будапешті.
Угорська «декомунізація» 2010-х – процес, якісно відрізнявся від спонтанних дій на хвилі ентузіазму на початку 1990-х: в даному випадку ми маємо справу з піаром пропутінського уряду.
Щось подібне відбувається в Польщі протягом останніх десяти років: праві консерватори регулярно піднімають тему «декомунізації вулиць», намагаючись заробити на цьому політичний капітал.
В середині минулого десятиліття, під час правління «Закону і справедливості», польський ІНП розіслав усім місцевим органам влади список «небажаних» історичних осіб. На карті Варшави таких виявилося 47.
Але керівники профільної комісії в міській раді, які представляли праволіберальну опозицію, кілька разів делегували це питання на розгляд районних рад, які регулярно висловлювалися проти – або взагалі не виносили рішень. Головний мотив – необхідність зміни документів для всіх мешканців, що мали нещастя жити на політично неблагонадійною вулиці. Влади були готові частково компенсувати громадянам фінансові витрати, але навіть безплатно ніхто не хотів простоювати дні в чергах в різноманітних установах (банки, господарські тощо).
З роками список скоротили до 16 позицій, і цього літа експерти схвалили 10 з 16.
Щоб відповідне рішення було прийнято, троє з п'яти членів депутатської комісії, які виступали проти, утрималися при голосуванні, а двоє членів «Закону і справедливості» проголосували «за».
Але і цього недостатньо: незважаючи на прийняте рішення, жителі вулиці, названої на честь бригади ім. Домбровського, яка билася в Іспанії проти Франка, цього літа організували протестну кампанію. Їх сторінка у Facebook називається «Руки геть від бригади Домбровського» (Lapy precz od Dabrowszczakow).
В даному випадку мова йде не тільки про побутові незручності, але і про принципову незгоду. Ця бригада була найбільшим з'єднанням іноземних добровольців, що воювали в Іспанії, після французів – вона налічувала понад 5 тис. осіб. Після військової поразки багато ветерани були страчені НКВС, в той же час Польща позбавила їх громадянства. Деякі ветерани бригади в 1944-му звільняли Париж. Сьогодні бійці цієї бригади посмертно є почесними громадянами Іспанії.
Міська рада також отримав лист з проханням не перейменовувати вулицю Юліана Бруна – комуніста, міжвоєнного публіциста і літературного критика. Втім, в даному випадку обговорюється компроміс: перейменувати вулицю на честь Джордано Бруно, щоб місцеві жителі не повинні були міняти документи.
Такий спосіб вирішення проблеми досить популярний.
Так, вулицю Олександра Ковальського (діяча Компартії Польщі) перейменували в честь Олександра Ковальського (хокеїста довоєнного часу).
Тим самим місцеві влади задовольнили політичні вимоги правих і позбавивши звичайних людей від клопоту. Інша вулиця змінила назву з Юліуша Рідігера (радянський розвідник) на Людвіка Рідігера (хірург).
Ще простіше, коли мова йде про дати: вийшовши на варшавську вулицю ім. 17 січня, одні згадають про дату входження радянських військ на польську столицю, інші – про повстання проти російського царя в 1863 році.

ЗАБОРОНУ КОМПАРТІЇ


Ще один аспект «декомунізації» в сьогоднішній Україні – це заборона політичних партій і організацій, що містять «прокляте» слово в назві.
Щось схоже дійсно є в ряді країн. Наприклад, ст. 13 польської конституції забороняє діяльність партій і організацій, в програмах яких згадується застосування тоталітарних методів і практик. Але це не заважає існувати, наприклад, Комуністичної партії Польщі, чий статут і програма не містять ніяких подібних згадок.
Комуністичні партії цілком легально існують у Словаччині, Болгарії, Румунії. Більш того, в Чехії – країні, що служить зразком для декоммунизаторов! – Комуністична партія Чехії і Моравії на останніх виборах набрала 15% голосів, поліпшивши своє представництво в парламенті до 33 депутатів.
В Угорщині заборонені, як і у нас, будь-які партії зі словом «комунізм» чи спільнокореневими словами в назві. З-за цього закону, прийнятого в 2012 році, Комуністична робоча партія Угорщини була змушена перейменуватися просто в Робочу партію. Однак цим її «декомунізація» і обмежилася.



Джерело: vn.mk.ua
Якщо ви помітили помилку в тексті, виділіть її та натисніть Ctrl + Enter
Також по темі
Друга світова вісімдесят років потому: нові цифри втрат. Інфографіка
Найпоширеніші види хабарів в Україні
Аналіз запитів українців в інтернеті показав, що найбільше турбує мешканців кожної області України
ЗМІ: мешканці ОРДЛО залишаються без українських пенсій
Борг Києва за електроенергію становить понад 1 млрд грн
Краще за тиждень
Мультимедіа
Ми безсилі перед природою: "Доріан" знищив частину Багамських островів. Відео
Українська «Стугна» проти ворожої бронетехніки
Дрогобицька трагедія: дім перетворився на могилу. Фото
Річка Дніпро вмирає, екологи говорять про катастрофу. Відео
«Ми живемо у час, схожий на період 300 років тому» – режисер про Полтавську битву. Відео