Журналіст Віта Яковлєва з Харкова нашим читачам добре відома: вже не перший рік вона співробітничає з сайтом InfoKava, а х початком повномасштабної війни ми регулярно публікуємо її "Харківські щоденники", де вона розповідає про життя звичайних харків'ян під обстрілами російських загарбників. Але основна робота журналістки пов'язана з газетою "Слобідський край". Допис з цієї газети ми і публікуємо сьогодні.
Віта Яковлєва розповідає, як сімейний лікар з Циркунів на Харківщині в окупації допомагала хворим, збирала для них ліки, навіть приймала пологи. І весь час чекала, що скоро прийдуть наші та звільнять її рідне село.
Близько п’ятої ранку 24 лютого 2022 року родина лікаря загальної практики – сімейної медицини амбулаторії села Циркуни Людмили Вовк прокинулася від вибухів. Одразу постало питання: виїжджати чи залишатися? Порадилися з чоловіком та сином і вирішили залишитися вдома. У Циркунівську громаду окупанти зайшли у перший день повномасштабного вторгнення.
Тоді медикиня ще пішла на роботу – по неї заїхав завідуючий амбулаторією. «Ми ж лікарі, як ми можемо не надавати медичну допомогу, тим більше що війна?» – каже пані Людмила. Прийшли ще кілька співробітників, а вона навіть встигла прийняти двох пацієнтів. Але вибухи наближалися, зв’язку з головним лікарем в окупованих Липцях уже не було, пацієнтів теж. Тоді всі пішли по домівках.
Перші дні були найтяжчі, бо нічого не зрозуміло було. 25 лютого завідуючий уже по неї на роботу не заїхав. Слідом за світлом, яке зникло одразу ж, зник і зв’язок. На вулиці ще якось можна було його спіймати, а в будинку прикладали телефон дуже високо до віконної рами. Так дізнавалися новини та спілкувалися з батьками, які живуть на іншому кінці села, із сестрою в Харкові.
На третій день окупації прилетіло біля їхнього двору. Їм вибило шибку, а сусіда, який вийшов на вулицю, поранило. Першу медичну допомогу надала пані Людмила, а потім сусіди зателефонували на 103. Там відповіли: «Якщо пропустять, приїдемо». І таки приїхали: «швидка» забрала хлопця, його врятували.
Назбирали «цілу аптеку»
Далі місцеві, які живуть неподалік, потихеньку почали звертатися до лікаря. Одна жінка бігла у погріб і травмувала коліно. У кількох людей запалилися вени на ногах, бо постійно перебували у погребі та сидячи. У багатьох були гіпертонічні кризи. Зверталися з ГРЗ, бронхіальною астмою, епілепсією, цукровим діабетом. Трьох людей Людмила Вовк лікувала вдома з інсультом. Приходили навіть із зубним болем. «Усі ті, кого я лікувала, слава Богу, вижили», – радіє медикиня.
Ліки вона збирала по людях, бо ті, що мала, швидко закінчилися. Просила місцевих, кому допомагала, віддати препарати, якими вони не користуються, а потім роздавала їх, кому треба.
– У нашому селі було дві аптеки, їх розбили та розграбували. Частину ліків удалося забрати в церкву. Я вмовила чоловіка піти туди за ліками. Там теж у підвалі були хворі, подивилась їх, щось передала людям зі свого арсеналу, щось вони мені віддали. Потім я запропонувала чоловікові зайти до церкви, хоч свічку поставити. Там саме відправляв службу отець Аполлінарій. Це нас і врятувало: тільки зайшли – почався обстріл, – розповідає жінка.
Люди охоче віддавали наявні ліки, приносили навіть по одній-дві таблетки. Під кінець окупації, за словами лікарки, у неї була вже «ціла аптека». Коли 11 травня виїжджала з Циркунів, залишила все сусідці-медсестрі. Доки після деокупації ситуація не виправилася і не почали працювати аптеки, сусідка з чоловіком пані Людмили роздавали людям потрібні ліки.
Як ми раділи тим сухарям!
Життя в окупації багато що показало з такого боку, про який раніше ніхто навіть не думав. У Людмили Вовк є родичка, 91-літня бабуся. Вона залишилася сама, коли окупанти зайшли в Циркуни. Пані Людмилі встигла написати її донька з Харкова, попросила пояснити бабусі, що відбувається. Стареньку вирішили забрати до батьків лікарки, тож вони з чоловіком приїхали по неї машиною.
– Ми вхопили бабусю за руки – й у машину. Зібрали якісь речі, перевезли, а потім з’ясувалося, що деякі ліки забули. І ми пішли по них. По дорозі почався обстріл, попадали на землю, полежали. Коли шукали ліки бабусі, знайшли в неї сухарі. Боже, як ми тоді були раді тим сухарям! А раніше ж сміялися, що літні люди їх завжди сушили. По дорозі додому зустріли хлопця, він ніс бензин, який у когось купив. Тож він нам дав трохи бензину, а ми йому – тих сухарів, – згадує Людмила Вовк.
Місцеві потроху вчилися жити в умовах окупації. Телефони, щоб мати хоч якісь новини та зв’язок, заряджали генератором, що спочатку працював на бензині. Потім чоловік та син пані Людмили переробили його на газовий – газопостачання в них було десь до кінця квітня. Потихеньку, коли не було поруч російських військових, заряджали телефони та качали воду в бак.
На роботу до амбулаторії медикиня не ходила. Взагалі намагалася не мати з окупантами жодних відносин. Коли запропонували повернутися на роботу, відмовилася. А після звільнення громади, у липні, росіяни розбили будівлю амбулаторії, якій більше 100 років і яка вистояла в Другу світову.
До окупантів народжувати не поїду
Через 10 днів після окупації села, на початку березня, до Людмили Вовк прийшла жіночка з питанням, чи не знає вона гінеколога у Циркунах? А акушерку?
– Кажу, що не знаю. А жіночка розповідає, що її невістці народжувати 12 квітня, і запитує: «А ви допоможете?». Кажу, що ніколи не приймала пологи. Тоді прийшла сама дівчина, ми поспілкувалися, і вона сказала: «Ні, я до окупантів народжувати не поїду. У нас все буде добре. Якщо ви нам не допоможете, то будемо самі народжувати у підвалі». Я ж не могла допустити, що я тут, у селі, а вона народжує сама? Погодилася, а сама собі думала, що, може, до того часу нас звільнять, – згадує Людмила Вовк.
Лікарка сімейної медицини знайшла стару книжку «Акушерство та гінекологія» за 1970 рік, дала пофотографувати сторінки майбутній мамі. За цією книжкою вони всі й готувалися до пологів. А потім кума пані Людмили, гінеколог, зв’язалася із завідуючою одного із відділень регіонального перинатального центру Світланою Дмитрієвою і попросила її розповісти, як підготуватися до пологів у домашніх умовах. Зв’язок ловили, де могли, але все вийшло. «Велике їй дякую, вона мені прочитала цілу лекцію, а я все собі занотувала», – каже лікарка.
Запитання, як вони змогли підготувати приміщення для пологів, не було ж ні світла, ні води, пані Людмилу навіть трохи здивувало.
– Як це нічого не було? Все зробили. Приміщення – це наша кімната з чоловіком. Там усе обладнали. Вікна закрили, бо могло все початися вночі – так і сталося. В домі є бак на півтонни, ми заводили генератор, підкачували туди воду. Якісь інструменти в мене були: скальпель, ножиці. Звичайну нитку зі звичайною голкою простерилізували спиртом, та вони не знадобилися, дякувати Богу, – пояснює жінка.
Пологи тривали 15 годин – для першої дитини це нормально. Ускладнень не було. Порадами все по тому ж дуже поганому зв’язку допомагали кума пані Людмили та лікарка, яка вела вагітність. Пізніше з’ясувалося, що вона однокурсниця Людмили Вовк.
Народився хлопчик, Михайлик. Після звільнення громади через масовані обстріли батьки вивезли дитину. Педіатри оглянули хлопчика і передавали вітання сімейному лікарю, який прийняв пологи. А сама Людмила Вовк, як і батьки малюка, дуже вдячна медичній сестрі Світлані Аліхнович. Вона теж ніколи не мала відношення до акушерства, але одразу погодилася, і жінки вдвох допомогли Михайлику народитися.
Паска дочекалася визволителів
На Великдень під окупацією паски замісили у пані Людмили, а пекли в сусідки. Потім роздавали їх усім сусідам. Одну пасочку залишили – дуже чекали на своїх визволителів. Великдень у 2022 році святкували 24 квітня, а на початку травня Циркуни зустрічали українських військових.
– Отже, наша паска дочекалася наших хлопців. А ще ми годували їх пирогами: 6 травня – день народження у матері мого чоловіка, тож ми пекли пироги. Пригощали наших військових, а вони нам кажуть: «Ми більше від вас не підемо», – розповідає пані Людмила.
Та після звільнення громади почалися масовані обстріли, тому вона із сином виїхали спочатку до Харкова. Потім, коли неподалік від їхньої багатоповерхівки прилетіло й у них повибивало вікна у під’їзді, перебралися до Києва. Додому повернулися перед Новим роком.
– Уже стало тихіше, провели світло в наш край села – ми були серед перших абонентів. І мене чекала робота. Я хоча і дистанційно працювала, телефонувала своїм пацієнтам, контактувала з волонтерами, скеровувала, які кому потрібні ліки, але все одно треба виходити на роботу, – пояснює Людмила Вовк.
До війни в амбулаторії у Циркунах було 4 лікарі, троє вже вийшли на роботу. Один не може повернутися, йому просто нікуди – будинок розбитий повністю. В день на прийом може прийти від 5 до майже 30 людей.
Лікарка розповідає, що, коли вперше прийшла на роботу після повернення додому, з усіма обіймалася. І якщо пацієнт приходе вперше після її повернення, також обов’язково обіймаються. Бо дуже раді, що зустрілися, що пережили окупацію, витримали – і життя триває.
– Тепер на нашій вулиці вже є все – світло, вода, газ. І будинки не дуже сильно розбиті. Сусідній будинок постраждав сильно, а в нас шибки повибивало. В дах ще прилітало, але не горіло. Коли фосфорними снарядами обстрілювали, чоловік бігав і в нас гасив, і в сусідів. Ми підлатали дах, самі вставили вікна – і живемо. У моїх батьків будинок теж уцілів. У нас народ працьовитий, усе відбудуємо, ще кращим буде. Дуже хочеться, щоб люди в окупації не втрачали надію. Наші прийдуть і їх звільнять – обов’язково, – впевнена пані Людмила.
Віта Яковлєва, Харків
