Росія все далі й далі йде на дно - моралі, людськості, звичайних громадських чеснот. Вона перетворюється на ницу, хижу територію, яка борсається у власному лайні, ображаючись за це на все людство, і готова втопити всіх у ріках крові, щоб тільки зберегти уявну величність. Чи стала вона такою останніми десятиліттями, пройшовши негативну селекцію і отримавши цей результат? Чи була такою завжди? Коли сталося так, що героями для наслідування стали бандити з серіалу "Бригада"?
Журналістка, авторка багатьох публіцистичних дописів і віршів Тетяна Малахова вважає, що все має своє коріння.
Російський шлях від «мочить в сортирах» до вагнерівської кувалди йде по колу століттями…
Сьогодні багато людей пригадують слова Путіна про сортир і вважають, що в той день почався початок кінця Росії, що на голову Росії впав поганий цар і втопив країну в сортирі.
Я б не стала все валити виключно на Путіна, бо не його провина в тому, що він став президентом Росії – він закономірний результат і вірний син свого маргінального народу, він дзеркало ментальності та культури населення «от Волги до Енисея». І про сортир він ляпнув не тоді, коли став президентом, а раніше - в вересні 1999 року, коли був на посаді прем'єр-міністра. Як посадова особа, голова уряду він коментував бомбардування російською авіацією Грозного (це часи Другої російсько-чеченської війни) і використовував кримінальну лексику!
І що сказала Росія? Як відреагували прихильники Блока і тонкі поціновувачі раннього Фета на масове вбивство (геноцид) чеченців і підворітню лексику нового президента, вчорашнього носія валізи Собчака? Росіяни не просто очманіло промовчали, а «в воздух чепчики бросали» і раділи, що нарешті прийшов свій в дошку «четкий пацанчик».
Росія отримала те, що вона чекала і на що вона заслуговує – навіть не напівблатного гопника у керма, а махрового кримінального авторитета. Кримінальщина Путіна завжди була на поверхні з самого початку, і ніколи не була таємницею чи сюрпризом. Як по Сократу: «Заговоріть, щоб я вас побачив». Він балакав по «фені», всі розуміли, звідкіля ця лексика, і вважали це нормальним, навіть рятівним для країни.
Бо ґрунт для кримінальної влади в Росії був готовий давно – ще за царя Панька. Я не буду занурюватися в далекі сталінські роки, коли «кримінальники» з зон вважалися близькими соціальними елементами, а от шляхетні, освічені і політичні зеки позначалися як вороги народу і підлягали знищенню. І є багато свідчень, що кримінальники були поплічниками вертухаїв.
Отже «глубинный русский народ» давно жив за законами зони, шестерив перед силою, навіть жорстокою і несправедливою. І чим кривавіший був пахан (цар, генсек) і його паханат, тим сильнішою була підтримка народу, тим відданішим було населення. Що за Сталіна, що за Путіна. І спини згиналися під батогом не за шмат хліба, а від щирого серця, бо така вона «сермяжна» душа московита. І сьогодні вже важко сказати, чи то влада виховала багатомільйонну армію шнирів, чи то шнирі обирають собі владу під стать. Це як про курку і яйце – важко сказати, що з’явилось раніше.
Але очевидно одне - Росія це велика зона, з її жорстокими законами та ієрархією, і «шестеріння» перед паханом (царем, президентом) у росіян в крові. Тюремна ментальність і прихильність до приниження і покірності – російська національна риса. І ніякі пушкіни і балети не переконають мене в тому, що в Росії не панує тюремна естетика.
І тому є докази. Давайте згадаємо одну зі скреп «русского мира» - комедію «Іван Васильович міняє професію». Дійсно, талановита комедія, як то кажуть - на століття. Але є там один цікавий момент. В фільмі режисера Гайдая посол Швеції просить повернути їм Кемську волость, і «управдом» Бунша, такий собі «вошивий інтелігент», який вимушений бути кілька годин царем, легко віддає ту землю шведам, але тут втручається бандюган-рецидивіст Жорж Милославський і тихо шипить на Буншу: «Да ты что, сукин сын, самозванец, казённые земли разбазариваешь?! Так никаких волостей не напасёшься!» Таким чином, бандит рятує землю і кордони!
Комедію було знято в 1973 році, і як бачимо, митці добре «розігрівали» прихильність до шпани і неприязнь до «вошивої інтелігенції».
Хтось скаже, що це випадковість. Ні, бо є п’єса, і в п’єсі Булгакова ситуація інша – «управдом» Бунша-Корецький ловить ґав, а землю шведам віддає крадій Милославський. І цим шокований тільки дяк: «Да как же так, кормилец?!», на що рецидивіст Милославський відповідає: «Да об чем разговор? Да пущай забирают на здоровье!…»
Між цими радянськими персонажами майже 40 років, і як бачимо приз глядацької і митецької симпатії перейшов в бік зеків. Нікого тоді, наскільки мені відомо, не обурила ця вільна адаптація Булгакова, хоча чимало людей читали п’єсу.
Але було б несправедливо назвати саме Гайдая піонером героїзації шахраїв і злочинців. В багатьох літературних творах і кінострічках 50-70 р.р. симпатія була саме на боці «хлопця з підворіття» з однією-двома ходками, але чистого душею. Як в творах Шукшина, наприклад.
А ще цікаво, що в 1984 на території «самой интеллектуальной страны» мала шалений успіх пісня «Вези меня, извозчик…». Слова цієї блатної пісні ятрили душу начебто знавців раннього Блока і пізнього Пастернака і лунали з кожної праски, бо це у них, росіян, в крові…
Эй, налей-ка, милый, чтобы сняло блажь,
Чтобы дух схватило, да скрутило аж.
Да налей вторую, чтоб валило с ног,
Нынче я пирую – отзвенел звонок.
Не знаю, випадково чи навмисне, але з кожним роком в суспільстві розвивалась і піднімалась тюремна естетика, яка стала фундаментом в вихованні «терпил», «шісток» і «стукачів», якими можна було б крутити і вертіти, добре знаючи, що вони все стерплять і промовчать. Та ще й вклоняться до землі.
Я добре пам’ятаю, як наприкінці 80-х з’явилась група «Любе» - гібрид зеків і військових. Коли з усіх шпарин понеслася пісня «Атас», я очікувала, що суспільство підніме галас і цю пісню відправлять за гаражі, де б її слухали п’яниці на магнітофоні «Весна». Адже «атас» на жаргоні злочинців означає «увага, небезпека». Але ця напівблатна пісня покуріла на телеекрани, а група «зеків в погонах» збирала величезні стадіони «самой читающей страны мира».
«Любе» було тестом для суспільства на схильність до тюремної ментальності, і цей тест дав позитивний результат і «зелене» світло для розширеної романтизації зони і злочинців. Недарма «Любе» улюблена група Путіна, бо він їй по вуха вдячний за виховання не здатних думати і аналізувати терпил і шісток, яких він пізніше відправить вбивати українців.
На початку 90-х хвиля понесла «новітнє мистецтво», якому немає аналогів в світі, і яке «заполірувало» симпатичний образ зека. Росіяни експропріювали у французів слово «шансон», і цим словом назвали блатні і зоновські пісні. Великі шансоньє Едіт Піаф, Шарль Азнавур, Мірей Матьє, Анрі Сальватор та інші були б дуже здивовані, якби почули, що шансон - це «Хоп, мусорок». Або «Кольщик, наколи мне купола». Весь цей непотріб, на жаль, нісся в Україну.
Звичайно, це чуже для нас явище. Це не наше! Я не уявляю, щоб українською мовою лунали "шансоновські» пісні на кшталт російських - «Базара нет», «И повел меня жиган танцевать», «Я сижу на тесной шконке», «Полюбила парня, а он просто жулик был — к сердцу путь- дороженьку фомочкой открыл»…
Якщо в українських піснях йдеться про табори і вертухаїв, то тільки в визвольних піснях – про українських борців за свободу від катів. Не уявляю, щоб українською мовою оспівувалися крадії та вбивці з куполами на спинах… В тому наша головна різниця – ми не «терпіли», а вільні люди.
Звичайно, Путін і його оточення пам’ятало про вільний дух українців і докладали чимало зусиль, щоб знищити нашу міць. І призначення Кремлем зека Януковича було не випадковим, а продуманим кроком. Можна ж було найти в українській політиці проросійського симпатика без «ходок» і який би не сякав шмарклі в штори? Можна. Але Росії потрібен був такий президент України, на фоні якого Путін би виглядав наче шляхетний білий офіцер. І чимало українців, нагодованих російською пропагандою, обрало Януковича. Напевне, наслухавшись «шансону» і надивившись серіалу «Бригада». Але ми різні, тому і знесли Януковича.
Пітерський кримінальник, який підім'яв під себе Росію, не зміг нам пробачити спраги до свободи. І пішов нас вбивати за допомоги своєї покірної отари, яка на генетичному рівні несе покірність і приниження, а також кровожерливість і жорстокість. В залежності від ситуації. По законах зони.
Тому шлях від путінського «мочить в сортирах» до вагнерівської кувалди – то шлях по багатовіковому тюремному колу, яким йде Росія… І очікувати від того натовпу іншої риторики - утопія. А вірити в «нову прекрасну Росію» - це самогубство!
Тетяна Малахова, InfoKava
