Наприкінці березня на тимчасово окупованих територіях Донецької області незаконно затримали понад 20 волонтерів, що займалися безплатною евакуацією людей з Маріуполя.
Автомобілі та кошти на бензин збирали у Запоріжжі, Дніпрі та інших містах України, а потім волонтери, що мають водійське посвідчення, їхали у Маріуполь, щоб буквально з-під обстрілів вивезти людей, що тижнями переховувалися у підвалі.
Тепер волонтерів вже понад два місяці незаконно утримують на окупованих територіях Донеччини, ймовірно, у Донецьку та Оленівці. Родичі бранців знали про це, але до недавнього часу публічно не повідомляли про ситуацію.
Нещодавно стало відомо, що декому з незаконно утримуваних так зване «мгб днр» інкримінує тероризм. Родини волонтерів, через правозахисників звернулися до української влади і українських ЗМІ, щоб дати ситуації широкий розголос і врятувати рідних.
Маріуполець Віталій Ситніков до початку повномасштабного конфлікту працював таксистом. Він полюбляв екстремальні види спорту, їздив на змагання у Турцію і Крим до його окупації.
У перші дні повномасштабного вторгнення росії масованих обстрілів зазнав мікрорайон «Східний», що розташований найближче до лінії розмежування. Служби таксі у місті майже не працювали, а поодинокі таксисти, що готові були їхати на «Східний», брали по тисячі гривень, замість 150 гривень у мирні часи.
Віталій не зміг залишатися осторонь. Його мама Світлана розповідає, що він з перших днів обстрілів їздив у найгарячіші точки міста, щоб перевезти людей у більш безпечне місце. Хлопець робив це безплатно.
«Він мене береже, тому зайвий раз не говорив, що кудись їде. Я просила його не їздити містом під обстрілами. Він сказав: “Мам, ну я ж не самогубець, чого я буду їздити під обстрілами”. Потім від його сусідів і родичів я дізналася, що він був на “Східному” саме тоді, коли його найбільше обстрілювали», — каже Світлана.
Згодом він розповів їй, як поїхав за чиєюсь похилою родичкою на «Східний» і пів години вмовляв її евакуюватись, доки довкола все вибухало і руйнувалось. У той день так і не вмовив, натомість вивіз родичів. Через декілька днів повернувся ще й за бабусею і таки забрав її у більше безпечне місце.
«Коли 2 березня зник мобільний зв’язок, він постійно шукав можливість зв’язатися з рідними маріупольців з інших міст., які просили його дізнатися про долю своїх близьких. Він сказав, що поїде на “1000 дрібниць” (відомій у Маріуполі магазин на проспекті Миру — Східний Варіант), що нібито там ловить зв’язок. Я просила його не їхати, але він сказав, що не може не поїхати, оскільки люди чекають хоч якихось новин про їхніх близьких. Він сам їздив, шукав інформацію, доставляв продукти та воду, перевозив людей. Казав: “Поки я можу їздити і є на чому, потрібно допомагати”», — згадує Світлана.
Згодом інтенсивні бойові дії почалися на мікрорайоні «Черьомушки», де жила Світлана. Син вмовляв її виїхати, але вона спочатку відмовлялася. Шлях з Маріуполя був важким, а потрібно вивезти ще похилих батьків Світлани й трьох кішок.
До того ж Віталік сказав, що збирається повернутись у Маріуполь ще, коли вивезе сусідів. Щоб він не наражав себе на небезпеку, вона вирішила їхати одразу. 17 березня вони виїхали з Маріуполя.
«На шляху до Запоріжжя назустріч нам постійно їхали пусті мікроавтобуси. Тобто люди їхали забирати та рятувати інших людей. Думаю, що це вплинуло теж на Віталіка», — зізнається Світлана.
У Дніпрі Віталій теж не залишався осторонь — постійно шукав можливості допомогти людям. Знайшов волонтерів, що віддалено координують евакуацію маріупольців — шукають машини та гроші. В один з днів Віталік заявив, що вирушає до Маріуполя на мікроавтобусі, щоб врятувати якомога більше людей.
Останній раз Світлана спілкувалася з сином 26 березня. Він сказав, що знаходиться у місті Оріхів (Запорізька область). Потім він зник. 7 квітня з нею зв’язалася інша волонтерка і повідомила, що Віталія затримали військові у Нікольському, але він встиг вивезти 15 людей.
Світлана сподівалася, що Віталій пройде фільтрацію — перевірку особи, яку влаштували російські військові та незаконні збройні формування так званої «днр», і зможе повернутися на підконтрольну частину України.
Але йшли тижні, а новин не було. Згодом зі Світланою зв’язалися родичі інших волонтерів, утримуваних на тимчасово окупованих територіях. А нещодавно стало відомо, що декого з волонтерів перевели у ДІЗО (дисциплінарний ізолятор — ред.) на момент так званого «досудового розслідування».
Там же знаходиться Євген Малярчук — хлопець української журналістки Альбіни Львутіної. Вона каже, що є інформація вже про 25 волонтерів з Маріуполя, Одеси, Запоріжжя, Мелітополя, Бердянська, які були затримані у Маріуполі або у населених пунктах поблизу міста. Усі вони були затримані приблизно в один час — наприкінці березня.
Історія Євгена схожа на історію Віталія. Він встиг вивезти приблизно 20 осіб з Маріуполя і був затриманий у Нікольському, що за 20 кілометрів від Маріуполя.
«Він разом з пасажирами вже виїхав в бік траси. Там його і автівки ще декількох волонтерів зупинили військові, забрали ключі від бусів. Пасажирів по декілька разів запитали, чи вивозять їх за гроші і яка ціна евакуація, але це було безкоштовно, про що вони й сказали. Згодом пасажирів відпустили, а волонтерам замотали очі скотчем і відвезли у Старобешеве», — розповідає Альбіна.
Там їх протримали декілька днів, а потім перевезли в Оленівку у ДІЗО №120. Про це Альбіна дізналася від мами одного з незаконно утримуваних волонтерів.
Про деталі їх перебування в ізоляторах наразі відомо не так багато. Альбіна каже, що у деяких родичів є інформація про застосування фізичного насильства до їхніх близьких. Також відомо про чоловіка, якому під час утримання розбили голову прикладом автомата.
Волонтерам так зване «мгб днр» інкримінує обвинувачення по статті 233-2 «кримінального кодексу днр» буцімто за «участь у терористичній спільноті», що по «закону днр» карається ув’язненням до 10 років. Найвища міра покарання за цією статтею — ув’язнення до 20 років.
По допомогу вони зверталися до різних державних і правоохоронних органів, зокрема в СБУ. Там відповіли, що данні деяких людей, що зараз утримуються на території «днр», у загальній базі є. Але «днр» не підтверджують зі своєї сторони, що ці люди справді на їхній території, тому їх неможливо внести у списки на обмін.
Кампанію боротьби за свободу своїх близьких родичі волонтерів назвали «Волонтер — не терорист». Вони наголошують — у діях їх близьких не було нічого кримінального, у багатьох з них були при собі посвідчення волонтера, видані різними організаціями.
«Ми хочемо довести, що вони не терористи. Вони не військові, вони були без зброї. Вони звичайні люди, що поїхали рятувати інших звичайних людей», — каже Альбіна.
