Тисячі маріупольців потрапляють на Далекий Схід російської федерації. У людей часто немає вибору. Єдина можливість втекти від війни для багатьох – через Росію. Далі можна вирватись за кордон, або повернутись в Україну, але для цих маневрів потрібні гроші і документи. Якщо у тебе нема ні того, ні іншого, шлях один – прямувати за програмами, які запроваджують для біженців з Маріуполя російськи загарбники.
На Далекий Схід потрапляють, головним чином, ті, хто залишився зовсім ні з чим, голий-босий. Російська влада заманює таких українців, на перший погляд, дуже вигідними грошовими програмами.
У Таганрозі маріупольцям прямо на таганрозькому вокзалі вручають листівки, в яких прописано, що при переїзді на Далекий Схід, у Примор’є, їм буде покладено по 170 тисяч рублів підйомних на кожного члена сім'ї та житлові сертифікати - до 600 тисяч рублів на кожного переселенця. Люди чують це, рахують, що це вигідно. І вже потім, коли прибувають на місце, з’ясовують, що гроші дають тільки тим родинам, де і чоловік, і дружина не старше 35 років. А ще вони там дізнаються, що вартість житла в Примр’ї, за даними видання Медуза, - найвища після Сочі в росії, і тих грошей, які пообіцяли маріупольцям, все одно не вистачить на власну квартиру.
Роботи, яка б пропонувала гідний рівень заробітної плати, там взагалі немає. Тож і опиняються маріупольці в надскрутному становищі – без житла, без грошей, часто без документів. І єдині, хто приходить на допомогу,- це місцеві волонтери.
Ми поспілкувались з волонтерами, які працюють в одному невеличкому населеному пункті на Далекому Сході (для власної безпеки вони просили не називати назву населеного пункту).
Тисячі кілометрів від України, непримітне російське селище, незатишний, похмурий готель, в якому раніше жили робітники місцевого підприємства. Тут окупанти розмістили кілька сотень українців, яких вивезли з Маріуполя.
Це місце вони називають ПТР (пунктом тимчасового розміщення).
Люди налякані, тримаються осторонь навіть один від одного, про себе і про те, що довелось пережити, майже не говорять. Більшість з них були доставлені сюди навіть без базових речей: найнеобхіднішого одягу, засобів гігієни, медикаментів.
Охорони тут немає, люди можуть вільно пересуватись по території селища. Проте у багатьох проблеми з документами, що перешкоджає їм виїхати в інше місто чи країну.
В готелі людей годують. Обіцяли видати по 10 000 рублів одноразової допомоги – за ці кошти можна придбати лише найнеобхідніше. Пошук роботи та житла – найбільш актуальні проблеми на сьогодні.
Допомогти маріупольцям вирішили російські волонтери. Серед них є юрист, який допомагає з документами та пошуком рідних. Також українцям пропонують допомогу у написанні резюме та влаштуванні на роботу.
В готель приїжджали роботодавці, пропонують вакансії на місцевих підприємствах, але більшість з них низькооплачувані. І якщо молоді люди ще якось можуть влаштуватись на роботу, то що робити пенсіонерам, мамам з маленькими дітьми, не відомо.
-Молода пара виїхала у більше місто, волонтери зняли їм житло на перший час, допомогли влаштуватись на роботу, - розповідає волонтер Марія, з якою нам вдалось поспілкуватись. – Але це швидше виключення.
Цікаве спостереження: в команді волонтерів переважно ті, хто не підтримує «освободітєльную войну». А от росіяни, які мають пропутінські настрої, чомусь не поспішають на допомогу «освобождьонним» українцям.
-Я живу в певній інформаційній бульбашці, адже серед моїх знайомих немає нікого, хто б підтримував те, що відбувається в Україні.
На запитання, чому вирішили допомогти, Марія називає ряд причин. По-перше, звичайне людське співчуття.
-Коли бачиш маленьких дітей чи старих, немічних людей в такому стані - природне бажання допомогти. Якщо чесно, намагаюсь менше говорити з людьми про те, що їм довелось пережити. Відчуваю, що можу розплакатись в будь-який момент, і тоді не зможу бути ефективною і реально допомагати - каже волонтер. – Тому займаюсь виключно практичними речами.
По-друге, є і суто егоїстична причина: два місяці від початку війни я буквально не могла спати, а тут у мене з’явилась нагода бути корисною.
Вже сама присутність волонтерів дещо заспокоює маріупольців. Допомогу волонтери доставляють адресно, під конкретне замовлення: в перші дні закривали базові потреби, у людей майже нічого з собою не було.
Мама просить для сина одяг, в той час як сама ходить у незрозумілому халаті та резинових шльопках, але про себе навіть не згадує. Переважно люди соромляться говорити про свої потреби.
-Кидається у вічі, що люди тримаються відособлено.
-Чула, як у коридорі дві жінки голосно, щоб усі чули, обговорювали, які «звірства» вчиняла українська армія в Маріуполі. На фоні загальної тиші вони сильно вирізнялись, а їх розмова виглядала неприродньо, - зауважує наша співрозмовниця.
Частину одягу, який привозили волонтери (вечірні сукні, взуття на підборах – а бувало й таке) люди намагаються продати на місцевому ринку. Хтось відверто пиячить.
-Людям потрібна психологічна допомога, вони переживають пост-травматичний синдром. Є волонтери-психологи, готові допомогти, - каже Марія, - але запитів серед українців на психологічну допомогу майже немає.
У той час як маленькі діти бігають, граються на дворі, а дорослі намагаються знайти вихід з ситуації, в якій опинились, підлітки переживають ситуацію, здається, найважче.
-Коли приносили допомогу в номера, я бачила цих дітей, які сидять і просто дивляться в порожнечу перед собою.
