У Польщі не заперечують, що радянські солдати допомогли позбутися безперечних жахів нацистської окупації, але водночас не вважають їх визволителями. Чому?
Московський час
Ще донедавна у Польщі, як і в інших країнах колишнього Східного блоку, день закінчення Другої світової війни святкувався 9 травня. До 1989 року гучні урочистості з нагоди Національного свята перемоги та свободи були зосереджені у Варшаві, де проходили військові паради за участю найвищих представників державної влади та делегацій із країн так званої народної демократії. За московським часом саме 9 травня 1945 року об 01:01 у берлінській штаб-квартирі заступника головнокомандувача Збройних Сил СРСР маршала Георгія Жукова було підписано беззастережну капітуляцію Третього рейху. Однак у той же час стрілки годинників на заході Європи показували 23:01, а сторінка календаря — дату 8 травня.
Так два часові пояси та політичні амбіції переможців розділили одну подію, хоча тоді — на руїнах Європи — це, звичайно, не мало великого значення: головним було те, що закінчився жах найстрашнішої війни у світовій історії, гекатомби, що забрала життя не менше 60 млн. чоловік (з них 35-40 млн. європейців), у тому числі 24 млн. солдат. Перемога належала союзникам, включаючи СРСР, чия армія, переломивши в 1943 наступ вермахту на схід, внесла основний внесок у звільнення від німецької окупації значної частини континенту і врешті-решт добилася розгрому Гітлера. Ця перемога була результатом величезної самопожертви росіян, українців, білорусів та інших народів Радянського Союзу, а її ціною стали багато мільйонів жертв серед мирного населення та мільйони загиблих солдатів.
Цей незаперечний факт досі є вісь історичного наративу Кремля, проте все частіше він стає і засобом шантажу російської дипломатії по відношенню до всіх, хто додає, що у перемоги був і гіркий присмак: вона принесла з собою негативні наслідки для країн Центрально-Східної. Європи.
Після закінчення війни вони опинилися у сфері домінування СРСР, а їх жителям довелося на сорок з лишком років «перевести свій годинник на московський час». Адже самопожертви «простого радянського солдата» служили конкретним політичним планам Сталіна, а ті не передбачали справжньої свободи для звільнених.
Війна за свободу та мир
До 1989 року в керованій комуністами Польщі панував культ радянських визволителів. Офіційний наратив говорив, що воїни Червоної армії принесли полякам мир і свободу як урядів «народної демократії». Частиною цього міфу було і «польсько-російське братство зброї». У цьому ретельно опрацьованому цензорським ножицями оповіданні не було місця для відтінків сірого. Таким чином формувалася історія, сповнена умовчань та обірваних сюжетів, проте стерти особистий досвід багатьох людей, які роками створювали «підпільний» масив колективної пам'яті, альтернативний офіційній версії, не вдалося. А це був досвід, що стосувався не лише закінчення Другої світової війни, а й її початку.
У вересні 1939 року, на підставі пакту Молотова-Ріббентропа, Червона армія зайняла східні землі Польської республіки під гаслами «визволення братніх народів України та Білорусії з-під влади польських експлуататорів». За оцінками істориків, у період так званої першої радянської окупації (1939-1941) репресії зазнали близько півмільйона польських громадян.
Ця цифра включає арештованих, засланих на схід СРСР під час чотирьох депортацій, а також військовополонених і цивільних осіб, представників польської еліти, які навесні 1940 року, на підставі рішення радянського Політбюро, були знищені НКВС у Катині, Смоленську, Харкові, Твері, Мінську та Києві. У наступні півстоліття керівництво СРСР заперечувало цей злочин. І в Польщі, що перебувала під владою комуністів, сім'ї більш ніж 20 тисяч жертв Катинського злочину мусили берегти пам'ять про них таємно.
Зображення, що збереглися в колективній пам'яті, пов'язані зі вступом «визвольної» армії на польські території, також не відповідали офіційному посланню. Адже в ньому йшлося лише про вдячність і радість мешканців, які з квітами зустрічали радянські танки, але поляки — крім непідробної радості від звільнення — запам'ятали дещо ще: зґвалтування, вбивства, грабежі та репресії, що супроводжували західний похід Червоної армії. Багато солдатів (яких справді з вдячності засипали квітами) не лише жорстоко мстилися німецькому цивільному населенню, розглядаючи жінок як військовий видобуток, але не щадили і місцевих жителів у Польщі, Угорщині, Румунії та Словаччині. За обережними оцінками історика Марцина Заремби, у Польщі було зґвалтовано близько 50 тисяч жінок.
Ще один міф, пов'язаний зі святом 9 травня 1945 року, відноситься до уявної самостійності та незалежності комуністичних еліт у країнах, які внаслідок перемоги виявили у сфері радянського панування. Уряди «народної демократії» не висувалися у Польщі знизу. У 1944-1945 роках комуністи на Віслі не мали суспільної легітимації, щоб претендувати на владу. Відповідно до законодавства, єдиним законно діючим і до 5 липня 1945 року польським урядом, що визнається на міжнародній арені, була влада Польської Республіки у вигнанні, в Лондоні. Саме їм під час війни підпорядковувався весь апарат Підпільної польської держави — таємні структури цивільної та військової адміністрації, зокрема Армія Крайова, яка наприкінці періоду окупації налічувала понад 300 тисяч солдатів.
Доля представників законних органів влади польської держави промовисто свідчить про те, що у питаннях, що стосуються власної держави, поляки не грали ролі суб'єкта. З кожним місяцем переможного маршу Червоної армії на Берлін зменшувалися шанси на повернення до країни емігрантського уряду. Влітку 1944 року Сталін інспірував скликання у Москві Польського комітету національного визволення (ПКНВ) — маріонеткового органу, який здійснював владу на територіях, що займалися радянськими військами. Через півроку правитель СРСР зробив наступний крок: замість ПКНВ було створено самозваний Тимчасовий уряд РП — орган виконавчої влади, який суперничав з лондонським урядом, повністю підпорядковувався рішенням Кремля. Тепер залишалося лише здобути для цього маріонеткового інституту визнання на міжнародній арені.
У тіні Ялти
На Ялтинській конференції у лютому 1945 року прем'єр-міністр Великобританії Уїнстон Черчілль та президент США Франклін Д. Рузвельт остаточно капітулювали у питанні майбутньої форми державного устрою Польщі. Вони погодилися на дії, які мали надати видимість демократичного характеру післявоєнних змін у країні. До них належало, зокрема, проведення «вільних, безперешкодних виборів на основі загального голосування». Вибори справді відбулися у січні 1947 року, проте вони були сфальшовані під диктовку представників органів безпеки СРСР.
На тій же конференції була легалізована колишня політика фактів, що «відбулися», проведена Сталіним. По-перше, лідери світових держав домовилися урізати довоєнну територію Польщі майже наполовину (залишивши Радянському Союзу зайняті ним трохи менше ніж рік тому східні воєводства країни, які були включені до складу Литовської, Білоруської та Української РСР) і відшкодувати ці втрати за рахунок відторгнення німецьких земель. По-друге, вони вирішили і долю польського уряду в Лондоні, погодившись на чергову уявну "демократизацію", тобто розширення складу Тимчасового уряду країни шляхом включення до нього представників різних політичних течій.
Ця лицемірна гра тривала два роки. Почалася вона з формування у червні 1945 року чергового уряду, до складу якого – поряд із комуністами – увійшли також представники соціалістів та прихильників селянської партії, зосереджених навколо колишнього прем'єра уряду у вигнанні Станіслава Миколайчика. Крім того, у цей час діяла так звана легальна опозиція у вигляді кількох партій. У червні 1946 року пройшов сфальшований референдум, на якому комуністи хотіли промацати свій вплив у польському суспільстві, а незабаром настав кульмінаційний момент: згадувані вже вибори до Сейму 1947 року. Вони проходили в атмосфері терору, а їхні справжні, неприйнятні для комуністів результати, які повідомляють секретні телеграми до Москви, фактично вже не мали жодного значення. Так що свобода і демократія в післявоєнній Польщі, з урахуванням гарнізонів радянської армії, що розташувалися на території країни, виглядали приблизно як в анекдоті, що ходив країною в сталінську епоху:
— Навіщо у Польщі так багато росіян?
— Щоби захищати нашу країну.
— А чого захищати?
— Щоби поляки владу не захопили.
«Подробицями відав Берія»
Захоплення влади польськими комуністами відбувалося за явної підтримки радянських органів безпеки та військової сили. Бард польської антикомуністичної опозиції вісімдесятих років Яцек Качмарський іронічно згадував про це в пісні «Ялта»:
І хоч виряджалися три імперії,
межі проводячи на карті –
подробицями відав Берія,
ось так ми розуміємо Ялту.
Не минуло й двох місяців після Ялтинської конференції, як головний радник НКВС у Польщі генерал Іван Сєров, розробив план порятунку від лідерів емігрантського уряду. Керівників Польської підпільної держави на чолі з головним комендантом АК генералом Леопольдом Окуліцьким, членами Ради міністрів та керівником Представництва уряду на Батьківщині, було запрошено нібито на переговори — зокрема про співпрацю в рамках майбутнього уряду. Після прибуття в обумовлене місце їх було заарештовано НКВС і вивезено літаками до Москви, на Луб'янку.
У червні 1945 року в столиці СРСР розпочався показовий процес, на якому поляків звинуватили у «скоєнні диверсій у
тилу Червоної армії» і співпраці з німцями під час війни. Суд, що увійшов в історію під назвою «процес шістнадцяти», пройшов з порушенням усіх міжнародних принципів та договорів та став символом нещадної політики, яку проводить Сталін.
Його влучно охарактеризував письменник Джордж Оруелл: Поляки звинувачувалися в тому, що вони намагалися зберегти незалежність своєї держави, одночасно протистою нав'язаному їхній країні маріонетковому уряду, а також у тому, що залишилися вірними уряду в Лондоні, який на той час був визнаний усім світом, винятком СРСР». Додамо лише, що саме з Ялтинської конференції, де існування польського уряду у вигнанні було обійдено мовчанням, воно перестало мати будь-яке значення, зокрема й у західних держав.
Історики наголошують, що прихід до влади комуністичної Польської робочої партії (ПРП) був би неможливим без підтримки іноземних військ. До 1946 року основний тягар боротьби зі озброєним польським антикомуністичним підпіллям (виниклим, зокрема, на основі розпущених структур Армії Крайової) було покладено на Червону армію та внутрішні війська НКВС. Потім, у міру поступового посилення впливу комуністів та згасання надій опозиції, цю роль взяв на себе «вітчизняний» безпековий апарат, створений на зразок радянських структур і під наглядом радянських консультантів.
Діяльність збройного підпілля, що веде боротьбу з комуністами та СРСР у перші кілька років після війни — це основна тема, навколо якої побудовано наратив, який протистоїть історії про звільнення країни Червоною армією. Те саме відбувається в Україні (Українська повстанська армія) або в Латвії, Естонії та Литві («лісові брати») — тобто там, де мав місце антикомуністичний опір, колись названий істориками «війною після війни». Після багаторічної комуністичної цензури та ставлення до партизан як до «бандитів» маятник хитнувся в інший бік.
Сьогодні у Польщі учасники збройного підпілля, а також діячі цивільного опору (всіх їх називають проклятими солдатами) виступають у ролі символу боротьби проти поневолення. Адже замість звільнення Червона армія, як свідчить основна теза польської історичної політики, що стосується цієї теми, «принесла нове поневолення та нову окупацію». Ті ж, хто намагався їй протистояти (нерідко заплативши за це найвищу ціну: отримавши смертні вироки на інсценованих процесах або провівши довгі роки у в'язницях) стали іконами боротьби за незалежність країни. З 2011 року у Польщі є нове державне свято — Національний день пам'яті Проклятих солдатів (1 березня). Він, здається, має навіть більший суспільний резонанс, ніж День перемоги (який, починаючи з 2015 року, відзначається 8 травня).
Ризикну стверджувати, що після 1989 року ми маємо справу з поступовим перенесенням суспільної уваги на тему польського підпілля часів німецької окупації на спроби організації після війни менш масового підпілля антикомуністичного. З іншого боку, історія його діяльності часто представляється некритично. Безсумнівно причиною цього, крім змін на політичній сцені, стала й низова потреба, що назріла в суспільстві, реакція на цензуру і несправедливість часів ПНР.
Порятунок та поневолення
Противники «насильницького» польського наративу про наслідки 1945 року, спрямованого лише на зображення зла та репресій, бачать у ньому, однак, певну недомовленість — адже мільйонам людей, які вижили у жахливій війні і відчувають своє безсилля перед «великою політикою», хотілося, перш за все всього, почати нове життя, розібрати руїни, виростити дітей у світі. Часом у громадській дискусії виникають риторичні питання: хіба слово «визволення» неадекватне стосовно в'язнів концентраційних таборів, ворота яких відкрили радянські війська, до євреїв, що ховалися в укриттях і землянках, до цивільних осіб різних національностей, які, можливо, зі страхом, але й із вдячністю висипали у 1944 та 1945 роках на вулиці східноєвропейських міст? Якщо ми зосередимося лише на тому факті, що СРСР разом з іншими союзниками здобув перемогу над Третім рейхом і тим самим врятував мешканців Європи від терору та злочинів Гітлера, то відповідь буде очевидною.
Можливо, виходом із глухого кута є слово «порятунок», запропоноване колись письменником Єжи Помяновським. ;Поляки були врятовані, але не звільнені», - писав він: вони були врятовані від одного зла, але це мало свої негативні наслідки.
Слово «визволення» означає повернення волі та незалежності. Не можна сказати, що у 1945 році Польща була звільнена: Червона армія не принесла їй суверенності. З 9 травня 1945 року радість від закінчення війни та бажання якось влаштувати своє повсякденне життя вживалися для поляків з реальністю нового роду поневолення. Це створювало нерозривну двоїстість, яка так і зберігалася майже протягом півстоліття.
Джерело: novayapolsha.pl
