Анжела з донькою та другом виїхали з Маріуполя ще 15 березня. Вони, як і всі, жили в повному інформаційному вакуумі, і тільки коли побачили у вікно перші колони приватних машин, що рушать на виїзд з міста, зрозуміли: гуманітарний коридор відкрили, треба їхати.
Власної машини в них не було, але взяли до себе знайомі. Так доїхали до Мангуша.
Тим більше що поки вони жили у Мануші, надивились вдосталь, що таке – «ДНР».
«Люди там насправді бояться виходити далеко від дома. Не ходять поодинці, бо це – небезпечно. По вулицях ходять озброєні люди, які не дозволяють нічого фотографувати і взагалі виходити в Інтернет.
Не знаю, як зараз, а коли ми там були, в Мангуші працював тільки один Інтернет-провайдер – Укртелеком. І люди роздавали інтернет, ділились один з одним, бо розуміли, наскільки важливо передати рідним інформацію, де ти і що з тобою. Але денеерівці були категорично проти. Одного разу люди зібрались біля будинку моїх знайомих. Стояли, виходили в Інтернет, так їх ледь не розстріляв один військовій у формі «ДНР».
На початку квітня в Мангуші почались ще більш загрозливі моменти. Там стали забирати хлопців та чоловіків на війну. Це не чутки. Я сама була свідком такої примусової мобілізації. Особливо забирали тих, хто має донецьку реєстрацію або з селищ і невеличких міст під Донецьком».
Тому Анжела з другом вирішили не затягувати а йти записуватись на фільтрацію. Бо в березні, коли вони потрапили у Мангуш, ще фільтрацію не вигадали, а в квітні вже без цієї процедури не випускали.
Вони стали в чергу за номером 1800 і стали чекати. Пройшло півтори тижні, а черга просунулась лише на 200 чоловік.
«Пропускали по 20-50 чоловік на день Це дуже мало. Ми подивились на це і зрозуміли, що так ми довго будемо чекати, і вирішили шукати інший спосіб. Да і страшно було дуже.
Одного чоловіка в Мангуші розстріляли на очах власної дружини. Росіяни знайшли в його речах ремінь, який вони чомусь назвали ременем Правого сектору. Чоловік намагався пояснити, що це звичайний ремінь, його йому подарували. Але ніхто не став слухати – застрелили на місці.
І тут нам підказали, що в Нікольському можна сплатити, і взагалі фільтрацію не проходити. Можливо, і в Мангуші є така можливість, але нам про це нічого не відомо. Тож ми поїхали в Нікольське.
Вартість такої «послуги» - 1500 грн з людини. Сплачуєш, і тебе просто пропускають, без відбитків пальців і допитів, без внесення в базу.
Але я дуже боялась їхати далі, якщо чесно. Бо попереду була купа блокпостів, і що робити, якщо спитають, а я не в базі? Думала, розстріляють, і нічого ж їм не буде за це. Але хлопець, який брав у мене гроші, запевняв, що в кожному фільтраційному таборі своя електронна база людей. І між собою ці бази не пов’язані (можливо, зараз вже не так, але в квітні було так). Тож, якщо ти проходиш, умовно кажучи, фільтрацію в Мангуші, а їдеш в напрямку Нікольського, то ніхто ні про що не спитає».
Так воно і сталось. На багатьох блокпостах взагалі ніхто не ставив ніяких питань (Анжела каже, що їм пощастило з водієм, той всюди був за свого, всі його знали і просто вітали, не чіплялися до пасажирів).
Автобус повіз Анжелу з донькою на пункт пропуска Успєнка, звідти вони потрапили в Ростовську область.
А трапилось ось що. Анжелу зустріли в Ростові, прямо на пропускному пункті, друзі на власному авто, які виїхали з України раніше. І раптом вже у самому Ростові їх машину на українських номерах зупиняє звичайних даїшнік. Таких в Україні давно вже не має, а в Росії – є. І ось він вирішив причепитись. І почав так обшукувати авто, як не робив жоден військовослужбовець на блокпосту, жоден митник.
«Він просто вивернув усі наші речі. А потім причепився до доньки. Дівчинці всього 4 рочки. Вона міцно спала. І раптом її розбудив якийсь чужий дядька і став питати, як маму звати. Звісно, вона злякалась і стала відповідати: «Не скажу». Даїшнік вирішив, що я вкрала дитину і став виводити мене з машини, забирати доньку.
У мене не було вибору. Я відштовхнула доньку від себе. Крикнула на неї: «Раз не хочеш сказати, як твою маму звати, то йди від мене». Звісно, це було не чесно. Це було жорстоко. Але я точно знала, що в такий момент донька заплаче і кинеться до мене зі словами «мама». І вибір у мене був такий: або зробити боляче дитині, або взагалі її втратити.
Звісно, це спрацювало. У доньки почалась істерика. І даїшник став поспіхом тягти чоловіків до дільниці і там складати протокол про обшук. Важлива деталь: обшук він проводив без свідків, ми ще дуже хвилювались, щоб не підкинув чогось в машину, а в протоколі зазначив двох алкашей як свідків».
Дивом ця зустріч з російськими даїшниками закінчилась без наслідків. Провівши ніч в Ростові, Анжела з донькою поїхала спочатку у Грузію, звідти – у Болгарію, а вже із Болгарії – в Іспанію, де мешкає там і зараз.
Вона відчуває себе в повній безпеці і дуже вдячна іспанцям за гостинність і добре ставлення. Єдине побажання, яке у неї є зараз, це щоб інші українці, які потрапляють в якості біженців до Іспанії, поводили себе більш пристойно, ніж деякі наші співвітчизники в цій гостинній країні.
Джерело: 0629.com.ua
